В неділю я повернувся з Києва і на наполегливе прохання одного аноніма з мого аску вирішив поділитися з вами світлинами, зробленими там, і враженнями, справленими з побаченого.
Взагалі, в Київ я хотів поїхати ще тоді, коли все почалося на Банковій. Не виходило через різні причини: через неповноліття не впускали батьки, не було бажаної компанії для поїздки, почалася сесія... Так сталося, що шанс вибратися з дому в мене з'явився минулого тижня, коли ніяке там "неповноліття" мене не могло хвилювати, зі мною погодилися поїхати троє колишніх однокласників (Віталік Лотоцький, Назар Дем'яновський, Вова Шанковський, - а це чудова компанія) і сесія нарешті закінчилася (до речі, я здав її більш-менш гарно).
Квитки я взяв у четвер, потяг відправлявся о 22:00 в п'ятницю. Десь о 20:00 я вийшов зі своєї квартири з Валею (з якою ще встиг подивитися "Сімейку Крудс", шикарний мультик!), щоб посадити її на маршрутку в Брюховичі, а самому поїхати на вокзал, де б мав зустрітися з однокласниками. Сталося так, що попри мої джентльменські принципи, на маршрутку мене посадила Валя, а сама ще хвилин 20 чекала на свою 144-ту (бо ми обоє боялися, що я можу не встигнути; думаю, що такий страх завжди переслідує людей в останній день, які планують кудись далеко їхати). Десь о 21:15 я був вже під вокзалом (дарма так хвилювалися)), де мене чекали дружбани. В дорогу особливо багато зі собою не брали (була спільна водичка, печиво, ковбаса і хліб - чого ще треба, щоб спокійно собі доїхати до Києва?).
Сіли у свій плацкарт (хлопці почали були звинувачувати мене в тому, що він останній у вагоні, біля самого туалету, але я поставив їх на місце, змушуючи дякувати мені взагалі за те, що я ті квитки взяв; тим більше, інших спільних плацкартних місць просто не було). Почали говорити про все на світі; згадувати школу, однокласників, вчителів, відео, які колись знімали; багато сперечалися про все на світі, що ми готові робити завжди, коли доля нас зводить в одному вагоні; обговорювали класні серіали; сміялися з деяких несмішних жартів Лотоцького)). Так було десь до 12-ї, коли комусь захотілося поспати, а комусь послухати музику або подивитися четверту "Пилу" на телефоні (я входив до числа перших). Заснув і прокинувся зранку, десь за півгодини до приїзду в Київ.
На вокзалі ми одразу ж пішли в каси, щоб забезпечити себе квитками додому, проте їх там ще (чи вже) не було. Вирішили, що якось з цим розберемось пізніше. Пішли в метро, звідки доїхали до Хрещатику. Ми були досить голодні, тому вирішили пообідати в "Пузатій хаті". Я замовив маленький борщ, порцію вареників і котлету, що обійшлося мені десь в 26 гривень (досить-таки нормально).
Соку не брав, бо знав, що хлопці згадають, як у шкільні роки я не раз допомагав їм на контрольних (а з Лотоцьком разом навіть золоту медаль здобував!), тому вони обов'язково б мали зі мною поділитися. Так і сталося: після більш-менш ситного частування я втамував свою спрагу апельсиновим нектаром Вови. На відміну від мене, Дем'яновський таким задоволеним не був: він замовив собі їжі на 50 з гаком гривень, яку "добити" тупо не зміг (і ми йому в тому з нашими повними шлунками не допомогли).
Не можу не згадати одного цікавого випадку, свідками якого ми стали в цьому закладі. В "Пузату" зайшов чоловік, який, судячи з усього, був бездомним. Він весь час трусився, що вказувало на якусь хворобу, яка вже давно не давала йому спокою. Чоловік привітався з дівчатами на касі (вони йому усміхалися, мабуть, давно вже були з ним знайомі). Повішав своє пальто над одним зі столів і пішов замовляти. Не знаю, були у нього якісь гроші, чи працівниці закладу інколи годують його безкоштовно, зважаючи на всі обставини, але чоловік повернувся до столу з їжею (що саме він приніс, ми не побачили). І далі сталося найцікавіше: він поклав тацю на стіл, а сам став у повний зріст і, продовжуючи трястись, тричі перехрестився, дивлячись з вікна десь у небо. Якщо не шоковані, то були ми надзвичайно здивовані такій поведінці цього чоловіка. В людини немає нічого; вона, грубо кажучи, кожен день змушена виживати, борючись з голодом, холодом, хворобою і зневагою оточуючих, а проте все одно дякує Богові за ту маленьку іскорку життя, яка в ній ще горить. Чесно-кажучи, мені стало соромно за те, що я, замість того, щоб дякувати за все те добро, яке в мене є зараз (а його, у порівнянні з цим чоловіком, насправді є дуже багато), кожного дня ганяюся за все новими цілями, які, по суті, є зовсім непотрібними і необов'язковими для мене...
Але повернімося до теми. Коли ми вже поїли, то вирішили нарешті прогулятися містом. Виходячи з ресторану, я краєм вуха почув, як один чоловік, який сидів недалеко від нас, сказав своїм друзям: "Ооо, хлопці зі Львова приїхали". Чи почув він нашу галицьку говірку, чи зробив такий висновок з моєї зелено-білої рози, яка гріла мою шию, - в будь-якому випадку мені було приємно, що про нас говорили доброзичливим тоном.
По дорозі до майдану ми побачили цей загадковий туманний будинок. Гарно так)
На майдані зробили багато фотографій, але викладу лише одну, ви все одно маэте змогу бачити цю картину по телевізору чи в інтернеті кожного дня.
Після цього пішли на барикади на Грушевського
Після цього ми пішли на арку Дружби народів, де хвилин 20 помилувалися прекрасними краєвидами Києва і Дніпра.
Після цього ми знову зголодніли, тому ще разок відвідали "Пузату хату", де я замовив те саме, що й попереднього разу. Тут ми з Дем'яновським почали пропагувати (якщо можна так сказати) тему "брат за брата", згадуючи всякі пацанські цитати і вигадуючи нові. Спочатку всі дружно собі сміялися, але з часом Вова з Лотоцьким почали харитися, мовляв скільки можна ржати з однієї теми???? Але ми не зупинялися і весь час домахували їх тими "братами". Остаточно їх добив я, коли в туалеті сказав Вові і Лотоцькому, що справжні брати повинні пісяти в один пісуар, що і порадив зробити їм. Вони мене не послухали і закидали мене негарними наклепами...(
Потім ми знову пішли гуляти Хрещатиком. По дорозі наткнулися на одну бабцю, яка всім своїм голосом і єством нагадала нам Наталю-морську піхоту. Жіночка дала нам один флаєр і дуже просила піти в найближчу Кунсткамеру, де, за її словами, на нас чекали неймовірнні враження від 40%-ї знижки. Ми подумки прикинули, скільки може коштувати такий похід, відняли 40% від того числа і, наївно зрадівши, чемно пішли за нею. Вона завела нас до касирки, яка "ощасливила" нас ціною в 70 гривень з особи (це вже зі знижкою!). Ми чемно їй подякували і поскоріше змилися з того місця, намагаючись не попастись на очі морської піхоти, яка могла б не пробачити нам дарма витраченого куска паперу.
На Хрещатику ще хвилин 20 послухали, як на піаніно грав злий екстреміст в бандитській масці. І хоч якими жахливими не були його наміри, мелодії, відтворені хлопцем, зачаровували багатьох прохожих, які залишали на піаніно солодке і вголос хвалили терориста.
Після музичної паузи вирішили нарешті забезпечити себе квитками до Львова. Варто зазначити, що зі самого початку ми разом вирішили їхати на поїзді Харків-Львів, який прибував до Києва о 4-тій ночі. Так було вирішено! Тому коли в касах мені сказали про вільні плацкарти на двох поїздах - о 20:00 в суботу і о 4-тій в неділю, я, не довго роздумуючи, взяв 4 квитки на другий. Лотоцький почав щось мляво заперечувати за спиною, мовляв краще поїхати звідси раніше, нащо так довго? Потім ще довго мені дорікав з тим. І, визнаю, в дечому було за що), але, загалом, наступного дня ніхто ні про що вже не шкодував. Ну майже ні про що).
Потім ми пішли на майдан, де смачно підобідали канапками з салом і гречкою. Хоч як мені не вихвалювалися своїми ситими шлунками знайомі, які приїжджали з Києва, я все одно був приємно вражений такій багатій продовольчій базі, якою там задовільняли харчові потреби мітингувальників.
Після цього комусь захотілося кави, а комусь халявного вай-фаю, тому ми знову пішли в "Пузату", щоб задовільнити ці наші природні потреби. Але не вийшло: там не те, що вай-фай не ловив, а навіть сигналу не було, а кава коштувала цілих 10 гривень, за які можна було б купити карточку "Київстару", який ловить набагато краще за мого мобільного оператора (не буду згадувати, як він зветься, скажу лише, що мій номер починається цифрами 093...)
Тому я з Дем'яновським на двох замовили собі чайник (500 мг) з чаєм "Тес", а Лотоцький з Вовою - по стаканчику соку, і почали разом добивати все печиво, яке в нас залишилось ще з поїзда.
Потім знову пішли на Грушевського, де послухали гарних повстанських пісень на фоні барикад і легенького дощу, що звучало і виглядало досить атмосферно.
Дощ не переставав, нам ставало все мокріше і холодніше, тому ми вирішили вчергове піти погрітися в "Пузату". Посиділи ми там не надто довго - дядько в смокінгу попередив нас, що заклад зачиниться через 15 хвилин. Сидіти до кінця даного нам терміну не було сенсу, тому ми пішли майже одразу.
Було вже за десяту вечора, коли ми вирішили, що пора вже їхати на вокзал, бо боялися не встигнути на останнє метро. Мирно зайшли туди, так само спокійно собі добралися до потрібної нам станції. Ще встигли закупитися в "Еко-маркеті" (я взяв в поїзд "Мівіну" печиво і каву) і пішли на другий поверх вокзалу, де був зал очікування. Впали на крісла, розклали речі і з полегшенням зітхнули: нарешті можна відпочити. Але коли я глянув на годину, наше задоволене "Ееееех" стало протяжним невдоволеним стогоном, бо до прибуття потрібного транспортного засобу залишалося 6 (!!!) годин. Всі були схарені; хтось на мене (Лотоцький і Вова), хтось на себе (я), комусь було байдуже, бо він додивлявся четверту "Пилу" (Дем'яновський). Не було що робити тільки мені, тому вирішив дзенькнути до Валі, розпитати, як там їй спиться в Брюховичах. Вона розповіла мені про зміни в розкладі, про всі пози, в яких встигла полежати за той день, порадувала своїми звичними кумедними фразами і просто підняла настрій. Тільки, на жаль чи на щастя, це лише пробудило в мені бажання поспати (як дивно це не звучить)), і я, пообіцявши трішки пізніше подзвонити, вернувся на своє місце. Заснув. Прокинувся хвилин за 10 від голосної суперечки, яка точилася біля мене. Це дяпчик років так 45 сперечався з дяпчиком років 60 про ситуацію в Україні. Молодший був російськомовним і розказував, що спочатку був за майдан, навіть брав штурмом урядові будівлі, але зараз він змінив свою думку, бо більшість мітингувальників, які там знаходяться, - це п'яний зброд, якого абсолютно не цікавлять ніякі там революційні ідеї, вони лише пити і трощити все навколо вміють. Старший, україномовний, дововодив тому, що насправді в них діє сухий закон, і ніколи не бачив п'яними чоловіків зі самооборони. Далі 45-річний твердив, що більшість в тих загонах складають "малі сопляки", які сліпо одягають маски і дарма витрачають свій час. 60-річний доводив, що там є купа старших і навіть старих людей. Молодшого жваво підтримувала стара пенсіонерка, яка сиділа позаду мене. Під час цієї дискусії я ще стримував себе, щоб не втручатися в чужі розмови, але просто не витримав, коли старенька сказала, що в усіх цих заворушеннях винні "буржуазні націоналісти" із Західної України, які завалили пам'ятник Леніну, розтрощили центр Києва і повішали на ялинку свастику разом з портретом Бандери. Я вже не зміг терпіти цього маразму а ля "новин з Кісєльовим", тому грубо перебив стареньку любительку пролетаріату, запитавши: "Де ви там бачили свастику?". Вона трішки навіть перелякалася мого войовничого голосу, що, може, частково і вплинуло на її убогий аргумент: "Ну мені так сказали...". Хоча ні, нічого на її відповідь не вплинуло, бо їм всім завжди хтось щось каже, а вони чемно ковтають цю єресь і намагаються промити нею мізки й інших людей. Я дуже здивувався, коли мене підтримав і цей 45-річний дяпчик, який дорікнув бабці: "А ваші комуністи ще гірші за фашистів, бо вони вбивали людей не тільки під час війни, а й в мирний час". Любителька катів України майже покірно змовкла і надалі не втручалася в нашу суперечку. Ми б подискутували далі, але прийшла охорона і попросила всіх покинути другий поверх, бо там мали зробити прибирання.
Ми постояли знизу десь півгодини, потім, з дозволу одного з охоронців, піднялися на наше попереднє місце. Я, не забувши про свою обіцянку, подзвонив до Валі, хвилин з 20 поговорив з нею, побажав гарних снів і сам спробував подрімати. Але не вийшло: аж надто сильно Лотоцький і Вова хотіли побалакати про життя (Дем'яновський вже давно куняв). Говорили про все (особисте життя, навчання, майдан, майбутнє, минуле, фільми і т.д....) десь добру годину. Не можу не згадати про одного дауна в олімпійці "Uzbekistan", який сидів перед нам зі своєю дівчиною (вона спала). Мабуть, він вже заляпав всі штани піною з рота, яка стала наслідком того, що за годину перебування біля нас, він почув більше української мови, ніж за все своє убоге життя, бо обернувся до нас і сказав: "Рібята, ви би лучше малчалі, патамушта ваши зємлякі із Запада сєйчяс унічтажают наш Кієв!". Після цих слів він одразу обернувся, так і не відповівши на наше цілком логічне запитання: "Чому ми маємо мовчати?". Ну нічого, з часом усім цим любителям совка доведеться змиритися з тим, що в Україні НКВД та їхні прокляті нащадки не встигли вбити усіх патріотів, які до кінця життя будуть відстоювати нашу мову, історію та державність.
Тільки після цієї короткої словесної перепалки я усвідомив, як сильно мені хочеться спати (велика за це подяка дауну в олімпійці). Була десь 2:30 ночі.
Я заснув моментально і занурився в чудовий сон, який, проте, минув, ніби його й не було: мене розбудили десь за годину. Я аж не повірив своїм очам, коли побачив обриси вокзалу і дурнуваті усмішки однокласників, яким мій розгублений вигляд здався дещо смішним. Була десь 3:40 (потяг прибував о 4:08). Ми пішли вниз, шукаючи наш 1-й перон (з цим виникли деякі труднощі, до речі). Але, слава Богу, все потенційне погане не збулося, і ми спокійно ступили в останній вагон поїзда, зайнявши знову ж таки останній плацкарт біля туалету))
Довго ми не мудрували: не сильно хотілося обговорювати проблеми дренажних систем Венеції, коли на годиннику вже підходила п'ята ранку, а мозок не хотів робити нічого, крім гарних і дещо дурнуватих сновидінь, якими він часто любить заполонювати нашу уяву в таких випадках.
Прокинулися зранку десь о дев'ятій (наш потяг прибував о 13:30). З Дем'яновським замутили собі "Мівіну" (я купив собі свіжу і життєдайну локшину, а він - соковиту і духмяну солянку, з приготуванням якої панькався десь 15 хвилин).
Після мінімальної трапези почали.... сперечатися. От яких тільки тем ми не згадали... Про релігію, паранормальні явища, прослуховування телефонів в Україні і безліч інших актуальних чи неактуальних речей. В такій дискусійній атмосфері й минула вся дорога, і ми не встигли оглянутися, як опинилися у Львові рівно о 13:30 (Дем'яновський ще спеціально перевірив і розчарувався, що поїзд прибув на хвилину раніше вказаного часу). Вийшли з вокзалу, сіли на маршрутку, потім пересіли на ще одну і добралися до свого рідного села (смт!!!). Того ж дня ще встигли побігати в футбол і гарно вимитися.
Ну що сказати? Поїздка принесла безліч вражень та емоцій, бла-бла-бла... Сподіваюся, що прийде час, і Янукович просто більше не витримає всього того тиску зсередини і ззовні і піде у відставку, попередньо виконавши всі інші вимоги майдану. Тільки тоді в Україні запанує колишній мир, іншого шляху немає. Якщо ж цього не станеться, і владу в країні доведеться здобувати силою, ми це обов'язково зробимо, скільки власної чи чужої крові не довелося б пролити. Воля України або смерть!
Немає коментарів:
Дописати коментар