Аналіз думи-казки “Ось та Ась” у контексті сучасних подій в Україні

Вирішив викласти тут свій аналіз думи-казки "Ось та Ась". Можливо, в майбутньому він стане для когось корисним.

Ім’я Степана Васильченка, а тим більше його біографія до недавнього часу були мені абсолютно незнайомими. За це я каюся всім серцем своїм, адже таких митців, як він, повинен знати кожен сучасний українець. До такого висновку я дійшов, вперше прочитавши його думу-казку “Ось та Ась”.

Взагалі, повертаючись до теми свого літературного невігластва, варто сказати, що з самого початку я поняття зеленого не мав, яким роком датується “Ось та Ась”. Його назва ні про що мені не говорила, тому не маючи ніяких здогадок в цьому питанні (та й чесно-кажучи, не надто активно їх шукаючи), я просто взявся за цей твір. Коли прочитав, включив свою дедукцію на повну потужність, щоб самому здогадатися хоча б століття його створення. Не довго думаючи, я зробив висновок, що “Ось та Ась” написано ще цього літа, а його автор зараз активно допомагає українському війську у фінансовому плані, а то й зі зброєю в руках. Звісно, я помилився (хоча впевнений, що якби Степан Васильченко був живий, він не відсиджувався б на дивані перед екраном телевізора). Виявляється, цей твір був написаний ще у 1918 році – майже століття тому, а сам Васильченко помер 1932 року. Які висновки з цього можна зробити? По-перше, мені треба попрацювати над своїм логічним мисленням, а по-друге – сьогодні український народ вже далеко не перший раз потерпає від несправедливих посягань свого північного “брата” на нашу законну землю.

Твір починається з опису козака Ося:

“Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою хату за господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам'ятав. Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо у хату до його суне, не бачить і не знає.”

Звідси ми дізнаємося, що він був мирним чоловіком, який жив за законом Божим і нікому зла не бажав.

Та одного дня його спокійне життя порушує Ась, який нахабно вимагає в Ося послуху і покори:

“Пришел к тебе на постой я, москаль Ась, й принес тебе такой приказ: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!..”

Дуже показово, що на цілком логічне питання українця, за що він має коритися Асю, москаль знаходить до біса примітивне пояснення:

“Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась - ну й вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!”

Не помічаєте аналогії зі сучасними подіями? Хіба ж не так само, керуючись сліпим і необґрунтованим синдромом “старшого брата”, зараз зі своєю антиєвропейською та реваншистською істерією нас намагаються “навчати розуму” росіяни? Але це ще не все – далі цікавіше.

Примітно, що українець, повіривши добрим намірам свого “благодійника”, сам пропонує тому узаконити домовленість присягою, яка б не дозволила нікому з них (а в першу чергу Осеві) її порушити. Тут показано наївну віру типового українця всім, хто вміє гарно обіцяти.

Та москаль не звик себе чимось обмежувати – йому завжди хочеться чогось нового, чого в нього ще нема. Навіть отримавши все господарство Ося задарма, Ась не зміг вдовільнити свій нестримний апетит, тому вирішив позбутися українця взагалі і привласнити собі його дружину. Його новий наказ звучав так:

“Вышел вот какой приказ: ходить тебе по свету сто и семь лет - босому по дороге, голому на морозе, на Божий свет глазами не смотреть, с добрыми людьми речами не говорить, а уму-разуму научиться! Вот такая тебе, милый, задача заковыристая!”

Спочатку Ось невимовно засмутився і спробував був відмовити Ася від такого рішення, але тільки-но той згадав про присягу, як українець, слухняно схиливши голову, пішов “ходити по світу”.

Босий, голий і зі зв’язаними очима рушив Ось в нескінченну дорогу, усвідомлюючи всю свою приреченість.

На цій мінорній ноті міг би закінчитися твір, якби не люди, які навернули Ося до його рідної хати.

Ась, побачивши, що Ось повернувся живий-здоровий, впав у сентиментальний порив емоцій і гірко заплакав, кажучи:

“Братец мой родненький, братец мой кровненький! Какой же ты  хилый, да какой же ты страдный! Вижу я, не жилец ты на белом свете! Не сегодня-завтра помирать будешь!”

Ась щиро розкаюється в своїх гріхах, а Ось його відмовляє від покаянь і лише підбадьорює:

“Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в'яли, головки не суши: аби між нами, братику, правда була, а сили у мене ще за  чорного вола!"

Кумедно і водночас сумно, що навіть після всіх важких випробувань, які звалилися на плечі українця після приходу в його дім москаля, він і досі продовжує йому вірити, сподіваючись, що в майбутньому вони житимуть мирно. Якби ж там… Цей особливо “пікантний” момент твору прекрасно ілюструє нам дві історичні речі. По-перше, не було такого періоду після розвалу Київської Русі, коли б наш північний сусід не намагався відібрати найбагатше надбання українського народу – його волю. При чому кожного разу, приходячи з мечем на наші землі, він прикривався фальшивими братськими почуттями, які щоразу ставали причиною їхнього “хвилювання” за нас. По-друге, українці завжди вставали на одні й ті ж граблі, щоразу вірячи запевненням москалів, що вони прийшли з миром і братською любов’ю. Саме через сліпу віру українського народу багатообіцяючим клятвам чужинців (в тому числі і в першу чергу – росіянам) незалежність нашої держави сьогодні вимірюється не в століттях, а лише в двох десятках років…

Після того, як Ось пробачає Ася, вони беруться за чарку, щоб відсвяткувати відновлення їхньої дружби. Результат не змусив довго себе чекати: українець впивається настільки, що засинає на кілька довгих років (роки – це, звичайно, гіпербола).

В той час Ась почав голосно оповіщати всіх навколо про те, що Ось помер, готуючи все до похорону:

“І на подзвоніння за його душу до усіх церков одіслав.
 І теслярів, щоб йому домовину будували, понаймав.
 Руки на грудях хрестом Осеві складав, свічку шукав”

Тут також помічаємо історичну паралель: Росія ніколи не визнавала нас окремим народом і на весь світ завжди заявляла, що ніякої України не існує і ніколи не існувало такої держави.

В цей момент Ось прокидається після довгої сплячки. Ась тут же намагається “приспати” українця знову, бо той уже давно “мертвий”. Ось, розгублено дивуючись тому факту, що в летальному стані він прекрасно бачить і усвідомлює все, що з ним відбувається, намагається довести москалеві, що не помер. Ась завзято продовжує переконувати українця в його смерті, проте великого успіху це не приносить, бо одна справа маніпулювати свідомістю людини, нав’язуючи їй свою брехливу любов та відданість, а інша – доводити живому, що він не живий. І в той момент, коли Ось вже готується вставати, москаль використовує свій найвагоміший аргумент – клятву, яку українець дав спочатку. І це дало свій результат: Ось починає вагатися, бо ж він, на відміну від Ася, відданий своєму слову. Масло у вогонь підливають діти, крик яких роздається знадвору:

“Хохла черти забрали! Хохла черти забрали!”

Тоді Ось вирішує не піддаватися внутрішньому бажанню боротьби, а приречено погоджується віддати свою долю в руки Асю (тобто просто померти). Тут можна зауважити повсякденний конформізм нашого народу, який завжди жив за принципом “аби не гірше”.

В цей час до хати приходять люди, щоб віддати українцеві останню шану. Москаль, використовуючи цей шанс, щоб показати свою любов до “покійного”, удавано щиро починає тужити і плакати над тілом українця.

В цей момент до хати залітає Осева доля і так промовляє до нього:

“Та хіба ж для того я із-за моря до тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе застала? Та чи для того ж тобі щастя кувала, щоб у домовину разом з тобою його поховала?”

На що Ось відповів:

“А де ж ти до того часу барилася, зрадлива доле, що зовсім про мене не дбала?”

Як на мене, такі звинувачення українця є повністю безпідставними, адже кожна людина сама кує своє щастя. Не можна все життя нарікати на долю, нічого не роблячи для кращого майбутнього самому. Тим більше, вона завжди посилає нам можливості (як і головному герою твору), якими ми повинні користатися, але чомусь завжди їх відкидаєм. А потім нарікаємо на все, що завгодно – тільки не на себе самих.

Та не покинув ще останній здоровий глузд Ося: він, на диво всім присутнім, встає з домовини і голосно промовляє до москаля:

“Чи не я ж тобі, Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе як рідного благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, москалю?”

А совісті ж то у нього нема і ніколи не було…
Тоді Ось на очах у москаля рве присягу і промовляє:

“Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей моїх малих, недорослих батька-матері не шанувати навчив. Бодай тая земля хліба не родила, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..”

Закінчується все тим, що Ось разом з дітьми виганяють москаля з хати. Особливо промовисту розв’язку твору можна порівняти зі сучасним переродженням сходу України, де тисячі українців, звільнившись від багаторічного російського ярма, сьогодні разом з нами, жителями Заходу, на кожному кроці відстоюють інтереси України і женуть зі своїх земель всіх її ворогів.

Скільки б ще подібних асів не вродила Росія – ніколи їй не вдасться добитися своїх лицемірних задумів, бо сьогодні українці вже не живуть за принципом хати скраю. Тепер ми єдиний народ, який нікому не віддасть свою землю, бо, як каже Святе Письмо: “Хто з мечем прийде – від меча і загине”.