Для початку дуже хочу вибачитися за те, що звіт вийшов більше, ніж за 2 тижні після поїздки. Справа в тому, що в мене зараз дуже серйозні напряги з вільним часом, тому звіт я писав по кілька рядків в день, а враховуючи весь обсяг розповіді, яку я тільки зараз викладаю, то хоч і мінімальне, але все ж виправдання моїй черепашній оперативності, повинно бути. Сподіваюся, ви зрозумієте. Отже, переходимо, власне, до самого звіту!)
Нарешті ми вибралися в довгоочікувану другу поїздку в Карпати, яка мала відбутися ще цієї зими, проте, у зв'язку з трагічними подіями в Києві, її довелося перенести. Не скажу, що і зараз був найбільш підходящий момент, враховуючи всі події на Сході, проте не поїхати вдруге підряд ми просто не змогли. Тим більше, з часом все може стати ще гірше (не хочу накаркати, просто всяке ж може бути), тому перед цією поїздкою я казав всім, щоб ми їхали в Карпати "ніби востаннє". (Тьху-тьху!)
Минулорічну подорож повністю організовувала Ярина. Цього разу її з нами не було, тому за організацію взявся я з братанами (чи братани зі мною, якщо бути точнішим і скромнішим). Шукати базу довго не довелось - в цьому плані ми повелися досить консервативно і подзвонили до тієї ж тьоті Люби, в якої відпочивали минулого року. Вона не взяла з нас передплати, що значно полегшило справу, враховуючи відсутність мого часу і бажання спеціально для того їхати в Славськ.
Обдзвонили-обписали всіх, кого тільки можна з факультету, і в підсумку отримали потенційну кількість бажаючих поїхати близько 20-ти людей. Досить мало, але не плачевно: ми нікого зі собою силою тягти в гори не збиралися.
Отже, в п'ятницю, одразу після останнього екзамену з мови в ЗМІ (а точніше о 16:50) ми мали сісти на електричку і помчати на місце призначення.
Після екзамену ми, зробивши повторне опитування, дізналися остаточну кількість бажаючих відпочити: 15 людей.
Поіменно список вийшов такий:
- Савчук Віталій;
- Кічало Юрій;
- Міша Бучацький;
- Любчик Федоришин;
- Валя Рущак;
- Дана Секрета;
- Христя Турик;
- Оксана Шеверюк;
- Оленка Кук;
- Уляна Корицька;
- Віка Черноусова;
- Даша Скрипнюк;
- Таня Бойко;
- Настя Чечко;
- Назар Наконечний (обіцяв підканати до нас в суботу зранку)
Потім, якраз коли Міша пішов в душ, прийшла і Валя, стукіт в двері якої викликав дикий гавкіт у пса і писклячі крики племінниць "Міііііііііііішааааааа!! До тебе прийшли!".
Перед тим, як вже виходити, я, на щастя, ще встиг побритися (за спільною домовленістю з баратаними з факультету я не брився вже 3 тижні від початку сесії, щоб успішно її скласти).
Біля Оперного зустрілися з Юрою, який одразу змусив Мішу вертатися додому за манікюрними ножицями, бо він забув вдома підстригти нігті))
Поки з Валею чекали на них, побачили по дорозі ше Тараса з Мар'яною, який не поїхав з нами через те, що мав на вихідних судити якісь надважливі матчі.
Коли прийшов Міша з Юрою, попрощалися з нашим славним рефері і пішли в сторону вокзалу.
Сіли на трамвай і поїхали до Скрині, де і домовилися зустрітися зі всіма.
Прибули туди дуже навіть пунктуально, рівно о 15:30, як і домовлялись, тому не дивно, що нікого там ще не було)
Валя з Мішею пішли підтримувати вітчизняного виробника харчової продукції, а я з Юрою стояли при вході, чекаючи на всіх інших любих журналюг. За кілька хвилин з маршрутки виповз Любчик, потім Оксана, Дана і Христя, потім Віка і пішло-поїхало... Слава Богу, прийшли всі, хто мав бути.
Десь 16:30 всі наші закупи закінчилися, і ми пішли до кас приміського вокзалу. Тут стався наш перший маленький казус). Виявляється, поїзд Львів-Ужгорд, яким ми збиралися добиратися до Славська, був зовсім не тим, що підходило б нам, бо, щоб сісти на нього, нам треба було за 20 хвилин зі всіма нашими сумками і жировими складками у дівчат добігти до кас головного вокзалу, купити квитки і встигнути на перон до відправлення нашого транспортного засобу. Проаналізувавши ситуацію, ми вирішили чекати на електричку Львів-Мукачево, яка відправлялася за годину з приміського.
Якби якась людина в мене запитала, що робити, коли в тебе з компанією однокурсників з факультету Журналістики є година вільного часу перед поїздкою в Карпати теплого червневого дня, я б їй порадив пофоткатися, пограти в карти і перевірити, чи взяли вони з собою ноут.
Цим зайнялися і ми: зробили світлину на пам'ять,
порубали в Мафію (картова гра), ну і Міша, який дуже любить бігати, побіг додому за своїм олдскульним ноутом.
В такій азартній атмосфері година пройшла майже непомітно, і не встигли ми дограти третю партію Мафії, як диктор повідомив, що прибула наша електричка.
Зібрали всі речі, зайшли на перон, пару разів для певності перепитали людей, чи туди ми попали і нарешті зайшли в електричку.
Місця нам випали досить хороші - майже всі сиділи разом. Коли поїзд рушив, хтось почав рубати карти, хтось їсти, хтось задротити на телефоні, а хтось їсти і задротити одночасно.
За деякий час нас це все схарило, і ми вирішили якось розбавити атмосферу піснями. Проспівали кілька українських народних, посварилися з одною бабкою, якій не сподобався голос наших дівчат, і наробили трохи фооооооток, але кину тільки одну, де ми всі разом.
Знову ж таки, в такій невимушеній атмосфері час біжить, мов Таня Бойко під час веселої дитячої гри на горі, (про це згодом), тому не встигли ми згадати і десятої частини відомих українських пісень, як поїзд зупинився в Славську.
Там ми не могли не зробити...
і пішли робити фінальні закупи. Взяли ще водички, алкоголю, ше якоїсь фігні і пішли до пані
Люби, яка вже нас там зачекалася.
Здавалося, все було, як минулого разу: той самий дім, ті самі кімнати, та сама пані Люба. Якщо ми і помітили певні зміни, то лише на краще: деякі кімнати були вже краще укомплектовані, а та пуста прибудова, в якій ми минулого разу хавали, тепер нарешті стала повноцінною кухнею з плазмою і гарною плиткою.
Ми з пациками і Валею зайняли свою пацанську кімнату, як і минулого року.
Зробили суто пассанську фотку на найякіснішу в світі фотокамеру
Трохи ше поскакали під кончений клубняк, який мав ноуті Міша, і побігли вниз одразу, як тільки почули звідти самовдоволене оголошення дівчат про готову вечерю.
Не можу не згадати одного кумедного випадку, пов'язаного з Танею. Забігаючи наперед, скажу, що це такий не останній). Коротше, коли ми виносили мікси від Міші, Таня з кимось говорила по телефону. І от, коли ми проходили повз неї, вона сказала своєму співрозмовнику: "Ооо, хлопці вже понесли горілку зі Стрепсілсом". Ми трохи посміялися і пояснили Тані, шо хоч слова "Стрепсілс" і "Скітлс" трохи співзвучні, проте вони несуть зовсім різні значення). До речі, дуже приємно, шо на світі ще живуть такі люди, які вміють разом зі всіма сміятися зі своїх власних завтиків (а вони у всіх нас бувають ледь не кожного дня). Бо багато інших вже б почали чи то виправдовувати свою помилку, чи то взагалі, не дай Боже, ображатися без причини... Словом, Таня, ми тобі за то дуже вдячні! (ненавиджу, коли якісь унилі та вічно схарені люди утискають мої гумористичні права!)
Скажу чесно і без будь-якої іронії: цього разу кулінарні здібності дівчат нас порадували! На вечерю була печена картопля з голандським сиром, просто польчики оближеш (в цьому плані проягом року дівчата значно виросли, тепер ніхто нам Мівіни не парив)).
Коли всі більш-менш втамували голод, почалося невід'ємна частина будь-якого студентського дійства. Хтось пив просту горілку, хтось віддав перевагу кольоровим міксам від Міші, хтось вино. Я ж, як завжди, був якийсь унилий і пив тільки Пепсі.
Коли вже всі нормально бухнули, ми принесли в кімнату колонку з ноутом, врубали музику і вирубали світло. Шо тут скажеш? Було коооооонсько. Особливо враховуючи той факт, що я взагалі ніколи не ходив на дискотеки, тому цей досвід в Карпатах для мене можна сміливо вважати першим. Словом, мене тоді ппц як понесло)). Танцювати я не вмів зовсім, але рухався, як навіжений).
Але не одному мені в ту ніч понесло дах
Міша, судячи з цієї фотки, походу взагалі отримував оргазм від двіжухи))
Але не всім було весело. Любчик на кількох фотках вийшов якийсь похмурий.
Напевно, це тому, шо ніхто не включив для нього Емінема, бо всі хотіли слухати виключно нормальну музику.
Словом, коли вже достатньо натанцювався, я пішов наверх до Валі, бо в неї тоді чогось болів живіт. Я вже майже заснув, як тут в кімнату вривається Міша з Юрою, беруть мінералку і кричать шось незрозуміле про Віку. Я пішов за ними, шоб вияснити, шо там і до чого. Вияснив. Коротше, коли я вже пішов, вони продовжували там двіжувати. На якійсь пісні Юра включив світло, шоб шось похавати чи попити, і побачив, шо Віка лежить на землі. Вони облили її водою і понесли до хати.
Поклали на ліжко, сподіваючись, що вона засне. Але не на ту натрапили: Віка, як могла, виривалася з їхніх рук, всім своїм єством показуючи, що вона ще може двіжувати). Ми не знали, шо робити і як її стримати. Аж тут когось осяяло, і він запропонував Міші лягти спати з Вікою. Міша довго не сперечався, бо він вже сам ледь стояв на ногах, тому ми закинули їх двох на ліжко, а самі пішли двіжувати далі.
Танцювали-танцювали і вирішили собі погнати. Виключили світло, я впав на землю, а Юра за пару секунд включив і голосно крикнув, що мені погано. Я почув шарудіння, схвильовані голоси і буууууух... Оленка, чи то серйозно думаючи, що мені погано (за це їй респект, бо ж таке і справді могло бути!), чи то просто підігруючи нам (за це їй теж респект, люблю, коли мені підігрують в моїх дурнуватих замислах) вилила мені на лице стакан (чи то бляха ціле відро) води.
Юра не міг спокійно дивитися, як злі баби знущаються з його брата, тому облив їх водою у відповідь. Шоб знали бля!
Коли вже трохи втомився, я пішов спати до нашої кімнати. Вже й ніби заснув, але мене пробудив голос Юри, який, судячи з усього, знизу говорив з Вікою. Мені стало цікаво, про шо це вони говорять так пізно, тому я вдягнувся і пішов на низ. В кухні був Юра, Віка, Даша, яка спала, спершись на стіл, і Міша, який лежав на лавці. Коли я зайшов в кімнату, він дивився на мене. Мені стало цікаво, тому запитав в нього: "Міша, ти чого не спиш?". Але він чогось не відповів. Тільки коли Юра мені пояснив, я зрозумів, шо Міша насправді інколи спить з відкритими очима, і зараз він саме в такому стані).
Я підсів до Юри з Вікою і втрутився в їхню бесіду про все на світі. Пам'ятаю нас тоді Віка дуже вразила своєю теорією про очі людини, які можуть сказати про неї геть усе. Як доказ своєї правоти, вона, дивлячись на нас, розказала нам кілька цікавих і, головне, правдивих фактів про нас обох, яких вона ну ніяк знати б не мала! Але знала... Походу, все-таки, в тих очах насправді щось криється, тільки ми того ше не навчилися бачити і розуміти.
Говорили-балакали, аж тут Даші стало погано, і вона пішла в туалет, а потім спати до своєї кімнати. А за кілька хвилин Міша... застогнав (в нього завжди є такий прикол вночі) і почав труситися від холоду. Ми зрозуміли, шо вже досить тут говорити і пішли всі спати наверх. З нами пішла і Віка, бо в її кімнаті сталася одна непередбачувана штука, про яку поговоримо згодом.
Коротше, спали в одній кімнаті я, Валя, Юра, Міша і Віка. Ну як спали? Більшу частину ночі ми провтикали за порожніми розмовами про життя. Ми - це я, Юра і Віка. Валя, як завжди спала непробудним сном; її і рев слона в такому стані б не розбудив. А Міша був просто вбитий)). Йому треба було добре поспати, тому ми його не чіпали. Ну але дико не заржати, коли він знов вночі застогнав, ми просто не змогли)). В принципі, це його не розбудило, і він далі перебував в сонному вирії тих чарівних снів, які кожної ночі змушують його отак стогнати. Цікаво, шо то за такі сни?...
Так завершився наш перший неповноцінний день в горах.
Другий повноцінний день розпочався в суботу десь так годинка 10:00, коли мене розбудив дзвінок Назара. Я аж сам не повірив, коли він сказав мені, щоб я вийшов за ним до вокзалу. Це була дуже гарна новина, адже всі знали, шо з Назаром буде ше веселіше.
Коли я його зустрів, він задав мені кілька суто пасанських питань, про які тут писати не варто), і ми разом пішли до нас наверх. Там він, побачивши в одному ліжку Мішу і Віку, зробив міну а ля "Шо, внатурі?!" і доповнив її трохи непристойними жестами, на які отримав заперечну відповідь наших голів. Якраз тоді Віка прокинулася. Міша ж спав непробудним сном. Але ми то думали, шо він так постогне ще не більше години і піде разом з нами в гори, але... Ой, шось то я забіг задалеко)
Коротше, ми трохи посиділи з Назаром, поговорили про життя (з ним взагалі спілкуватися на житейські теми завжди цікаво і кумедно водночас, в нього дуже своєрідний світогляд)) і пішли на низ їсти. На сніданок була афігєнна вівсянка, я дуже таку люблю. Згаратав цілих 3 горнятка!
Всі гарно поїли і пішли наверх. Зранку погода була якась волога, все йшло до дощу, тому ми вирішили трохи посидіти вдома і зайнятися різними справами. Міша твердо вирішив гарно виспатися. Ну він взагалі й не вставав до того часу). Тільки пару разів ходив в туалет, шоб віддати належне природі, яка нагородила молодих людей такою гарною реакцію на алкогольні напої).
Ми ж в той час вирішили порубати карти на бажання. Першим, на мій великий подив, програв Назар, якого дівчата заставили надворі співати пісню Тіматі "Грязные шлюхи", використовуючи всі свої акторські дані. Другою жертвою наших ідіотських ідей став Любчик, якому ми замазали лице дивною сумішшю з майонезу і муки.
Все було б гарно, він просто б пішов і змив це, якби хтось не додумався запропонувати аутсайдеру наступної гри злизати всю цю субстанцію з його лиця )). Після недовгої суперечки наш здоровий глузд дійшов до висновку, що достатньо буде хоч разок гарно лизнути Любчику щоку. Він то сильно не заперечував, адже дівчат було більше, а це навіть приємно, коли гарна дівчина висовує свій язик і.... Ладно, не будем про те, від чого хлопцям буває приємно, повернемося до теми!
Словом, знову програв... Назар)). Він був схарений, бо це походу була саме його ідея, і він чи не найбільше з-поміж всіх кричав, що треба саме ЛИЗНУТИ, а не просто торкнутися язиком, і тут - бац... Лизнути довелося саме йому)
Ну але природна бридливість чоловіка перед щокою іншого чоловіка взяла гору над картовим обов'язком, і Назар лише легко доторкнувся. Дівчата ше довго його напрягали, шо так типу не чесно, але результату воно не дало.
Але це ще був не кінець. Наступну партію ми грали на таке бажання: той, хто програв, незалежно від його статі чи віросповідання, мусив застопити машину біля нашої бази і сказати: "350 за годину". Погодьтеся, не надто весела перспектива, особливо для нас, хлопців. Тому з самого початку гри ми почали всіма законними і незаконними методами добиватися того, щоб програв хтось з дівчат. І добилися: виконувати бажання довелося Христі ).
І вона, до речі, молодець: не морозилася зовсім, просто пішла і сказала. І, до того ж, гарно вийшла з дурнуватої ситуації, коли після тої фрази сказала дядьку, що 350 грн за годину коштує наш будиночок для туристів). Тільки цікаво, чому ж він, почувши таку цифру, одразу закрив вікно і помчав подалі від нас?...
Після того ми побачили, що погода трохи покращилася, тому нарешті вирішили йти в гори. Я пішов наверх, шоб розбудити Мішу, але зрозумів, шо в тому нема сенсу: він далі був вбитий, шо ппц). Міша навіть не поїв нормально, бо все, шо він спромігся тоді проковтнути, за деякий час давало про себе знати і виходило оральним шляхом.
На хаті ше залишився Назар, який по горах "вже 100 раз лазив", Валя, якій чогось було впадло, і Віка, яка мала гарний плед.
Добиралися ми на цю гору тим самим маршрутом, що й минулого разу. По дорозі зупинялися кілька разів через жіночу невитривалість. Ну і крім того, щоб...
Нарешті добралися до гори, де ми...
І тут, власне, стався ще один кумедний випадок, пов'язаний з Танею, про який я говорив на початку). Першим шукати людей вирішив я, щоб інші побачили, в чому суть гри. Коли я всім вже пояснив правила і почав вимовляти "Машина їде-їде, СТОП!", то неочікувано почув майже істеричний сміх Юри, а за ним сміятися почали й інші. Я зрозумів, що тут шось не так, тому відкрив очі. Коли я побачив, що Таня лежить на землі найдальше зі всіх і сама корчиться зі сміху, то все зрозумів). Як потім розказував Юра: "Вам треба було бачити те зосереджене і напружене лице, коли Таня цілеспрямовано бігла вперед, незважаючи на всякі там мої СТОПи" ))
Після того ми трохи ше побавилися показуху, але якраз тоді, коли свої суперздібності міміка довелося показувати мені, почався легкий дощ, тому ми всі побігли вниз до нашої любої бази.
Ми всі дуже зголодніли, тому попросили дівчат одразу ж зайнятися їхнім корінним ділом. Дуже порадував Міша, який нарешті почав подавати ознаки життя). Характерно, що багато чого з вчорашнього вечора він не пам'ятав взагалі)
На вечерю цього разу в нас була копчена курка з макаронами. За старою-доброю традицією, всі спочатку нормально похавали, а потім вже почали заливатись. Я ж не пив, тому від початку до кінця їв все, що бачив перед собою, включаючи чужі порції )
Тоді стався ще один кумедний випадок, який ми ще довго будем згадувати Насті). Назар питався в Христі, чи не живе вона часом на Науковій, на що, замість самої Христі, впевнено відповіла Настя: "Вона, взагалі-то, у Львові живе" )). Потім Настя довго всім розказувала, шо вона то знає, шо це був просто жарт, шо Нібіру існує, що Любчик високий, але це все були галімі відмазки)
Щоб ні в кого не виникало зайвих питань чи суперечок з цього приводу, я спеціально залишу тут цей скрін з Вікіпедії, щоб вже всі, включно з брюнетками з Тернополя, знали, що Наукова, все-таки, має трохи спільного зі Львовом)
Коли я доїв порцію Тані, і всі вже випили, скільки печінка дозволила, ми вирішили піти трохи поспати. На годиннику була десь шоста вечора. Вирішили подрімати десь до дев'ятої.
Пішли в нашу кімнату. Нас було шестеро: всі хлопці і, як завжди, Валя ))
Хотіли люди нормально поспати, але ж ні, набагато цікавіше поговорити про Яричів, про мою корову і про мої дивні захоплення (одним з них є спати в тисняві, що дуже здивувало чи, скоріше, розсмішило всіх присутніх).
Коротше, так ми десь з годину про всяку фігню говорили, поки врешті якимось нездійсненним дивом не заснули. Але толку з того сну було мало... Нас розбудили десь біля дев'ятої. Я тупо не міг встати, то була тотальна невигрібушка. Так само не вигрібав Назар, який лежав на ліжку у трохи відвертій позі, не подаючи ніяких ознак життя, точно Міша минулої ночі.
Полежав я ще хвилин 20, поки мене остаточно не схарили крики дівчат про те, шо хлопцям треба піти до магазину. А, і ше знизу протягом всього того часу безперервно долинав щирий і гарний, але такий голосний і дратівливий для мого напівсонного стану (!!!) сміх Оленки. Тому, бачачи всю безперспективність моїх мізерних шансів ще трохи подрімати, я одягнувся і пішов донизу, щоб, перш за все, зрозуміти, що так тішить нашу любу фанатку МЮ.
Причина виявилась трохи банальною: Оленка з Дашею переглядали фотки і відео з нашої туси з фотоапарата останньої. Я подумки щиро їм подякував за їхні милозвучні голосочки і пішов шукати Мішу і Юру, щоб піти з ними до магазину. Ми мали купити водички, багато-багато водички.
Міша вже взувався, а Юра попросив нас зачекати, бо в нього, як потім виявилось, було одне дуже важливе діло, яке не можна відкладати). Але я тоді його походу не так зрозумів, тому пішов з Мішею, думаючи, що Юра нас наздожене, якшо захоче.
З нами ше пішла Валя, Уляна і Даша.
Скажу чесно, було трохи стрьомно йти з ними в той забичений центр. Ні, не подумайте, його архітектура чи інфраструктура для мене не асоціюється з ніякими рогатими - мова йде виключно про контингент людей, який осідає там щовечора. Дуже багато п'яного бидла, яке ходить одним неподільним стадом по 5, а то й більше людей, від якого всякого можна чекати, особливо, коли з тобою три дами, а вас тільки двоє. Але все, на диво, обійшлося без непередбачуваних ексцесів, і ми разом з дівками вернулися додому непобитими і, головне, з водичкою на руках! Щоправда, потім Уляна нам розказала про кумедний випадок. Коли вони зайшли на вокзал, щоб дізнатися про квитки на завтра, на вході якийсь невідомий мужик крикнув до Уляни: "Закрий двері, курва!" (достеменно не відомо, була ця "курва" звертанням чи вставним словом, але ми з того дуже лахали і потім ще не один раз повторяли Уляні ту фразу, коли вона виходила з кімнати, не закривши за собою дверей)).
Понесли воду і всю їжу в нашу любу їдалку, де всі якраз вже зібралися.
Це була наша друга і остання ніч, тому ми вирішлили двіжанути на повну. Надто довго ми не їли, бо хотіли поскоріше почати паті.
І почали. Їдалка затряслася від наших веселих голосочків і стрибків, коли я включив "Смереку".
Але, знову ж таки, не всім в ту ніч було надто весело...
Не можу не згадати про невеличкі пристрасті, які в ту ніч вирували між Вікою і Назаром). Словом, фішка в тому, шо Назар, приїхавши до нас і побачивши в нашій кімнаті Віку, почав її трохи домахувати (і словом, і ділом). І от, в останню ніч Віка звинуватила Назара в тому, шо він до неї "причепився", що її вже дуже схарило. Назар заявив, що це неправда, але й далі продовжував з неї з різних причин проганяти. Тоді Віка злобним голосом сказала, що цієї ночі прикінчить його. Не скажу, що Назара то надто налякало, але те, що він після тих слів ходив збентежений, то це точно). Віка, побачивши в його очах слабинку, почала робити все, щоб те збентеження перейшло в явний страх. Спочатку вона підійшла до нього, коли він сидів, і тупо мовчки почала гострити виделки, сміючись відьомським сміхом (це в неї виходило просто ідеально)). Потім, коли Назар був всередині, а сама Віка надворі, вона вдарила всім тілом по вікні і почала повільно опускатися вниз, вирячивши очі, як то буває в фільмах жахів. Пізніше вона ще примудрилася написати на вікні кетчупом якісь слова, і якраз в той момент, коли Назар це побачив, вона вдарила по цьому написі рукою і повільно провела нею по вікні, залишивши за собою "кривавий" слід). Може, явного страху в Назара вона і не добилася, але гарно повеселила нас всіх). І ще в кінці я дуже лахав, коли Оленка брала в нас всіх інтерв'ю на диктофон, і коли вона попросила Віку двома словами поділитись своїми враженнями про цю поїздку, та відповіла по-моторошному лаконічно: "Назар помре." )). Словом, Віка в ту ніч проявила всю свою креативність, а Назар, як би там не було, - справжню чоловічу стійкість (чесно, не знаю, як би я поводився на його місці, враховуючи мій страх навіть перед довбаними примітивними містичними історіями, який свого часу породило моє хворе на фільми жахів дитинство)
Але, як це буває майже завжди, - Віку й Назара примирила гра в бірпонг, де вони навіть грали в одній команді проти Юри і Міші.
По фотці стола легко можна визначити, хто кидав влучніше). Але благородний Юра, враховуючи правила фейр-плей і своє елементарне бажання напитися тої ночі в хлам, потім свідомо звів цю гру до нічиї )
Почав падати дощ. Взагалі, весь наш відпочинок супроводжувала хмарна погода, але слава Богу, що ми встигли побувати на горі, ну бо відпочинок в Карпатах ж неможливий без походів в гори! Я тупо не знаю людей, які б, наприклад, приїхали в Славськ зі своєю групою ввечері і так залилися, що наступного дня не змогли піти зі всіма на гору! Або ж таких людей, для яких походи в гори стали буденним явищем і їм цікавіше поспати на базі, ніж зі всіма йди в похід! Або ж таких, яким тупо влом кудись йди, і вони, в той час, коли всі йдуть в гори, сидять на базі і читають книжки! Або ж таких, яким більше подобається побутити самим на гойдалці, накрившись пледом і поспостерігати за тим, як всі інші піднімаються на гору! Якщо у вас є такі знайомі, то при нагоді познайомте мене з ними, дуже б хотів розповісти їм, чим корисні такі походи в гори!
Юру понесло серйозно. Він почав всяку фігню про якісь сонечка розказувати). Якраз під час одної з таких розповідей він почав труситися, ніби від холоду, впав на землю і вистругав сир косичку, який перед тим з'їв. Він ше зробив собі фотку з тою ригатнею напам'ять)
А потім йому знов шось стукнуло в голову, він почав кричати: "Чого ви кокос розсипаєте?!" - і після того він знов з'їв той сир... Фуууууууу..!
Та ладно, Юра, не переживай, я гоню )). Насправді той сир випадково впав йому з рук (ну як випадково, важливу роль в тому зіграв ляпас від Христі, яка проходила збоку і ні з того, ні з сього дала йому по писку, але потім всім казала, шо того не пам'ятає)). Того майже ніхто не побачив, і я почав кричати: "Народ, Юра струганув! Важайте, не встаньте сюда!". А Юра зразу дуже розпереживався бідний, почав вголос кричати, шо то неправда, і бив мене в плече зі словами "Скажи їм, шо то неправда, скажи!", поки я нарешті не виконав його забаганку)
Всьому хорошому рано-чи-пізно настає кінець - так само завершилося наше паті, і ми всі пішли до хати.
Спати ніхто принципово не збирався. Всі пішли на кухню поговорити про життя і хліб насушний. Пам'ятаю, я тоді ще ввів в медицину новий термін, коли в Юри з губи чогось почала текти кров, і він не знав, звідки вона взялася. Він не знав, то я йому підказав - це, мовляв, звичайна "губна менструація"! Дивно, шо такого ніхто раніше не чув...
Попереду залишалося ще кілька годин ночі, а оскільки спати ніхто не хотів, ми мали якось гарно вбити час. Було 2 пропозиції: подивитись один з 5-ти фільмів з Мішиного ноута (фільми ніякі, якшо чесно, тому я одразу ту думку відкинув), або ж порубати карти на бажання. Я обрав друге і пішов з такою пропозицією до кімнати, де ми завжди рубали, але крім мене, походу ніхто не хотів більше бавитися). Крім того, Оксані в повітрі почало дуже "смердіти мікробами", тому вона рішуче виступила проти карт і яричівців в її кімнаті. І ше Любчик намагався нас вигнати, типу він бля спати хотів! Але не на тих натрапив! Ми там ше, як мінімум, годину товклися (принципово!)
Але товктися в тій кімнаті всю ніч було влом, хотілося чогось драйвовішого. І придумали: вирішили нарешті піти поспати. Цього разу в нашій кімнаті було трохи просторіше: я, Валя, Юра, Міша і Віка. На годиннику була майже шоста ранку.
Міша, по старій-добрій традиції, зразу вирубався. Валя аналогічно. Віці треба було за 3 години на електричку (вона, Любчик, Назар і Даша їхали додому скоріше, бо кудись поспішали). Я в принципі теж був трохи сонний, тому намагався заснути зі всіма. Хоча брешу, не зі всіма. Юра принципово не лягав спати і майже всю ніч сплітав всяку фігню. Говорив-говорив, поки Віка на нього не накричала, і він більш-менш втихомирився. Але якраз тоді я собі і всім іншим на зло згадав мем про Кличка ("Володимир Кличко мені, як брат" (с) Віталій Кличко), від якого Юру консько понесло)). Він десь півгодини з невеликими перервами, викликаними проханнями Віки, лахав і повторяв ті слова. Але всьому хорошому рано-чи-пізно настає кінець - так само завершився сміх Юри, коли Віка стала з ліжка і попередила його, що сміх не завжди йде на користь людині, особливо коли ти п'яний хлопець, який не дає заснути рижій дівчині зі Стрия, в якої електричка за 3 години.
Після того ми всі, включно з Юрою, заснули, і наступив ранок... Але брешу, забув згадати про те, що вночі Міша один раз так консько застогнав, що вголос залахав навіть я )). Ну ладно, то таке.
І наступив ранок... Я знаю, що це прозвучить трохи дивно, але я дуже здивувався, коли, прокинувшись зранку, не побачив Юру в ліжку. Як потім виявилося, він чогось ліг спати на коридорі ))
Сталося мінімальне дежавю: Віка зранку, поспішаючи на електричку, шукала свої в'єтнамки і перепитувала нас, чи ми не знаєм, де вони. Точно так само було минулого року з Любкою, якої цього разу з нами не було, бо вона казала, шо не нікуди не поїде, якшо з нами буде Любчик...
Назар, який спав знизу сам, ше зранку розказав нам, шо Віка зранку стукала і шкрябала нігтями по його дверях, бо вони були зачинені))
Ми пішли їсти на низ, де Валя вже приготувала всім сніданок. Їли макарони з сосисками і згадували минулу ніч. Всі зійшлися на думці, шо то було дуже консько.
Наша електричка була аж на шосту годину, тому часу в нас ше було купа. Вирішили побавитися в показуху, але цього разу поділились на 2 команди: "Брати" (я, Міша, Юра і Уляна)) проти "Команди Христі Турик" (Христя, Оксана, Дана і Настя). Валя, Оленка і Таня не грали, бо їх чогось болів живіт.
Ну який ще результат міг бути? Ми рознесли їх, як "Мороша" Мішу в перший день)). На рахунку 4-2 ми закінчили нашу гру, бо перед дорогою назад треба було ще поїсти і поприбирати в хаті. Дівчата пішли готувати, а ми лишилися в кімнаті і почали наспівувати всі українські пісні, які були в мене на телефоні. До речі, не можу не розповісти про мій один комплекс в цьому питанні. Словом, я насправді дуже люблю співати, хоча голос і слух в мене жахливі. Але бля, за іронією долі, в Юри голос і слух просто ідеальні (ну це в порівнянні зі мною). І от, кожного разу, коли я чую, як він співає, мені плакати хочеться, бо я так не вмію(..
Ладно, понив трохи і хватить. Йдем далі.
Не можу не згадати про один не надто веселий (особливо для мене) випадок. Одна гарна дівчинка, яка через якісь справи поїхала трохи раніше, залишила у своїй кімнаті на простирадлі "частинку себе", яку зранку помітила пані Люба, через що підняла серйозний кіпіш, кричучи: "Хто обструграв мою простиню?! Мене не обходить, але ви маєте її помити!". Усі ті чистокровні міщани одразу ж поховалися по своїх кімнатах, напевно думаючи: "Віталік ж з Яричева! Хай він помиє!". І спрацювало: я відчув різкий приплив громадянського обов"язоку і кованої моїми батьками з раннього дитинства звичайної людської вихованості, які змусили мене взяти в руки губку і зробити добре діло. Коли я побачив простирадло, то подумки засміявся: "Виявляється, вона навіть стругає своїм улюбленим, зеленим кольором))". Ладно, більше не буду вдаватися в деталі, скажу тільки, що пані Люба, коли я приніс їй чисте прострирадло, жалілася лише на наших дівчат, "які хлопця змусили робити їхню роботу". Ну та нічо, мені в принципі не звикати, так бляха було завжди...!
Після цієї "веселої" історії дівки покликали нас їсти. Ця наша остання трапеза, яка складалася з макаронів і різних овочів, мені здалася найсмачнішою, гріх було б з'їсти тільки одну порцію ))
Все, ми зібрали всі речі і попрямували до виходу. Попрощалися з пані Любою, пообіцяли невдовзі знову приїхати і зробила селфі напам'ять
Зайшли на вокзал. Квитків на електричку в касах не було, що трохи насторожило всіх, особливо враховуючи кількість людей, які чекали на платформі то й ж поїзд, що й ми. Чесно-кажучи, серед них було багато п'яного бидла, для яких весь сенс відпочинку в Карпатах полягє в тому, щоб гарно побухати. Але ми на них не зважали (тим більше, таких було менше 10% від загальної кількості)
Диктор оголосив про прибуття нашого поїзда, люди пожвавили свій рух в його сторону, кожен шукав найвигідніше місце, щоб зайти першому. Ми сильно не штовхалися, бо не думали, що в нас будуть якісь серйозні проблеми з дорогою назад. Проте маленьке непорозуміння, яке могло вилитися в справжню біду, все-таки, сталося. У вагон, в який ми спочатку хотіли зайти, нас не впустила провідниця, бо до неї "всі проходять тільки за квитками". Але ми не надто розгубилися і одразу ж пішли в інший вагон, куди нас вже, слава Богу, пустили без квитків.
І все було б взагалі прекрасно, якби не повна відсутність вільних місць у всьому поїзді: ми всі стояли, ніби в маршрутці рідного Львова. Але ж жодна маршутка рідного Львова не їздить по 4 години з одного кінця в інший! Проте ми сильно не жалілися, бо розуміли, що могло б бути набагато гірше, якби ми взагалі пропустили цю електричку. Тим більше, дівчата посідали на сумки і почали задротити в телефонах, тому нічого страшного не сталося)
В поїзді ми мільйон раз згадували крилаті вислови з нашої туси, ділилися враженнями і говорили про майбутню поїздку. Принципово вирішили, шо вона має відбутися в кінці серпня цього року! І всі, між іншим, погодилися! ВСІ! Тому я дуже сподіваюся, що ніхто з цих "всіх" не виявиться пустословкою, і в серпні поїдуть точно ВСІ, і навіть більше!
По дорозі якийсь пікапер в пальоному фредаку наївно заливав до Насті, сподіваючись, що вона колись покаже йому Тернопіль. Проте Настя принципово не відводила очей від екрану свого айфона, тому він з часом схарився даремно просити її приділити йому хоч трохи уваги і з розбитим серцем пішов в інший вагон.
Нічого екстраординарного в нашому вагоні більше не сталося, і ми благополучно добралися до нашого улюбленого місця призначення - до Львова.
На вокзалі ми мило розпрощалися, побажали один одному гарного літа і урочисто пообіцяли повторити нашу поїздку в кінці серпня цього року. Дуже сподіваюся, що так воно і буде!
Після цього кожен побрів хто куди. Приїхавши додому і побачивши перші викладені фотографії з Карпат, я по-справжньому засумував за всіма тими людьми, з якими ми 3 дні прожили ніби в іншому світі, де немає ніяких земних турбот, фінансових проблем чи фіасків в особистому житті. Тільки тоді я повністю зрозумів усю правдивість слів Юри, який після цієї поїздки написав в групі: "Для мене кожен день після Карпат - ностальгія". Проте не варто робити акцент на сумному минулому - краще думати про веселе майбутнє! В серпні ми знову обов'язково повторимо нашу поїздку, і ніяка погода чи Путін-*уйло не стануть нам у заваді! Всім до зустрічі! Буде консько!)
Немає коментарів:
Дописати коментар