Плани на 2015-й рік

Як і обіцяв, публікую зараз свої плани на 2015-й рік. Від цього року я, чесно-кажучи, чекаю багато. Як і кожен з вас, мабуть. Усі ми плануємо з 1-го січня почати абсолютно нове життя: хтось хоче кинути курити, хтось накачати прес, а хтось - просто прожити наступні 365 днів в мирі та спокої. Але, як би там не було, далеко не всі отримають від нового року те, на що покладали найбільші сподівання напередодні. Саме тому при плануванні моїх цілей на 2015-й я не поставив перед собою за мету підкорення неосяжних висот, а вирішив за краще хоча б на кілька годин з наївного романтика перетворитися на переконаного реаліста, який може правильно оцінити власні можливості і розставити відповідні пріоритети. Словом, після довгих обміркувань та ретельного аналізу, на 2015-й рік я поставив перед собою такі цілі:

1. Як мінімум тричі опублікуватися в серйозних українських виданнях. Це може бути всеукраїнська газета, журнал або рейтинговий інтернет-портал. Дуже б хотілося свій перший серйозний матеріал побачити в "Українському тижні", який завжди був для мене взірцем якісної україномовної публіцистики. Хтось може сказати, Mission Impossible, але це не так - достатньо влітку піти на практику в правильне місце, а не в "районний вісник Кам'янеччини", як, на жаль, було минулого разу. Словом, в цьому році планую почати серйозну журналістську діяльність, яка в перспективі переросте в омріяну кар'єру. 
2. Навчитися грати на музичному інструменті. Ні, я не випадково пропустив слово "на будь-якому" - піаніно або гітара - ось, що я хотів би опанувати в новому році. Піаніно - тому що в мене вдома воно вже багато років виконує роль прикраси в кімнаті, але аж ніяк не свого іманентного завдання - приносити людям задоволення від чарівних звуків. А гітара - тому що це круто. Вона невід'ємний атрибут теплого відпочинку в колі найкращих друзів. Люди ж не беруть зі собою в походи сопілки чи бандури. Саме тому гітара і тільки гітара! Сподіваюся, коли буду публікувати підсумки 2015-го, викладу тут відеодоказ того, що 2-й пункт моїх цілей на прийдешній рік повністю і безапеляційно виконаний. 
3. Повністю опанувати польську мову та взятися за англійську. Так, завдання досить-таки амбітне. Але цілком можливе, особливо враховуючи той факт, що польську на розмовному рівні я вже майже опанував, а базові знання з англійської в моїй голові закріплені ще з часів підготовки до ЗНО, Словом, в моїх планах ще до цього літа ходити на заняття з польської, щоб вже повністю її опанувати і вміти навіть писати нею, і одразу після цього записатися на курси з англійської мови, щоб, при можливості, до кінця 2015-го підняти свій рівень до розмовного. Завдання цілком реальні і над ними я почну працювати одразу ж після нового року.
4. Взяти участь в турнірах з мікс-файту. Так, в множині. Хоч і наразі з мене боєць ще нікудишній: в мене слабка розтяжка, повільна реакція і мінімальні навики в боротьбі. Але протягом цього року я сподіваюся серйозно підтягнути свою форму і чогось-таки досягнути в цьому нелегкому виді спорту. Зокрема, дуже хочеться вже 21-го лютого взяти участь в турнірі, який буде проходити в моєму клубі. Смішно і, може, неправильно це визнавати, але я хочу взяти участь в ньому, прекрасно усвідомлюючи, що програю, бо ще нічого не вмію. Проте мені дуже потрібен перший досвід, який допоможе розставити пріоритети і показати, чого насправді я вартий. Сподіваюся, що хоч чогось... Але як буде насправді - побачимо в наступному році.
5. Знайти нормальну дівчину. Хтось може запитати: "Як це - нормальну?". Ні, тут зовсім не мається на увазі психічно здорову дівчину (хоча це теж, безумовно). Особисто для мене словосполучення "нормальна дівчина" охоплює набагато ширші рамки, ніж для багатьох інших людей мого віку. Зайва перебірливість? Можливо, перебірливість, але точно не зайва. Досвід всіх моїх попередніх стосунків показав, що я завжди в чомусь хибив. Може, я занадто ідеалізував своїх обраниць, спочатку вперто не помічаючи в них тих мінусів, які згодом виявлялись для мене неприйнятними. Але відтепер я не встану на ті ж граблі і не шукатиму дівчину суто для того, щоб мати дівчину. Хоч зараз мені лише 19 років і все ще ніби лише попереду, але я не збираюся знову заводити безперспективні стосунки. Я вірю в долю і вірю, що десь в цьому світі є призначена для мене людина, тому витрачу всі свої сили і можливості, щоб її знайти. У своєму найстрашнішому сні я бачу себе через 20 років, одруженим з жінкою, яку колись любив, а зараз терпіти не можу і шкодую за той доленосний вибір, який зробив багато років тому. Саме тому я прикладу всі свої зусилля на пошуки дівчини, з якою проживу довге і щасливе життя, без сімейних зрад, сварок і бід. Проте одночасно з тим я дуже не хочу в майбутньому багато років шукати ту омріяну половинку, але, так і не знайшовши цієї людини, одружитися з першою-ліпшою прохожою під примусом обов'язку продовжити рід - обіцяю самому собі такого ніколи не робити і за краще прожити життя холостяком. Та як би там не було, але я все одно вірю, що все в мене вийде. Може, й не цього року, але я обов'язково її колись знайду - і крапка.
6. Зайнятися альтруїзмом. В наступному році хочу якомога більше допомагати людям всім, чим зможу. Хоч звучить дуже пафосно, але направді це цілком реально. Люди, які потребують допомоги, завжди оточують нас, просто ми їх вперто не помічаємо або просто-напросто не хочемо їм допомагати. Таким я був раніше, але зараз все змінилося. Смішно зізнаватися, але на такі роздуми мене надихнули 2 фільми: "Винні зірки" (про що я вже писав тут раніше: http://savchuk2312.blogspot.com/2014/11/blog-post.html ) і "Заплати наперед" з Кевіном Спейсі. Раніше я планував описувати в блозі свої добрі вчинки (якщо такі, звісно, будуть!), але тепер передумав. Якщо я справді робитиму щось хороше - хай про це краще говорять ті, кому я допоміг, бо марнославство - одна з найгірших рис і бід сучасної людини.
7. Побувати за кордоном. В першу чергу хочу відвідати Польщу, щоб підтягнути свій рівень мови. Але це аж ніяк не ключове завдання - впевпений, що якось переживу, якщо до кінця 2015-го року так ніде за межі України і не виїду. Ще раз повторюся: подорожі ніколи не були і, гадаю, не стануть моїм життєвим кредом.

Власне, це все: як і обіцяв, аж надто помпезних планів на новий рік я не будував. Попереду 365 днів, протягом яких я з усіх сил старатимусь реалізувати вищезгадані цілі. Дуже сподіваюся, що з цим мені допоможуть найближчі люди, без яких я в цьому світі і дня не проживу. Словом, з друзями і з Богом! Час пішов!

P.S. Всіх з прийдешнім! )

19

Мій 19-й день народження виявився особливим. Це вперше я не викреслював в календарі кожен день і не рахував години до настання колись довгоочікуваного 23-го грудня - про те, що скоро я повинен був стати на рік старшим, я реально задумався лише за день до цього. Та й то, коли тато в мене запитав: "Віталій Олексійович, а ви знаєте, який завтра день?".
Чому так? Мабуть, подорослішав вже. А, може, просто тому, що 19 - зовсім не визначна дата. Словом, як все насправді, побачимо наступного року, коли в мене буде другий в житті ювілей ).

Також цей день народження виявився особливим тому, що настав він в час глибокої економічної кризи в Україні, а тому, логічно, вітали мене набагато скромніше, ніж це було раніше. Ні, я зовсім не жаліюся і на роль Дадлі з Гаррі Поттера (для якого 36 подарунків на 11-й день народження виявилося замало) не претендую, просто констатую факт. Тим більше, на біса мені всі ці подарунки: за великим рахунком, в мене є все, що треба для нормального і спокійного життя. Так що загалом я радий і з чистою совістю хочу сказати, що наступний перелік подарунків, які я отримав цього року від рідних і друзів, мене повністю задовольнив (по-іншому і бути не могло, я ніколи не вирізнявся особливою перебірливістю)

Сім'я. Тато цього року подарував мені 500 гривень (минулого було 200 доларів - просто ідеальна ілюстрація економічної кризи і того, як вона вдарила по кишені кожного українця:))
Мама стандартно подарувала 200 гривень, які я того ж дня витратив на проставон для знайомих фанатів, з якими ой як давно не бачився через те, що трохи підзабив на футбол (а точніше на ультру)

Сестра подарувала класний рюкзак Derby (тільки мене чогось напрягає той незрозумілий ланцюжок, призначення якого я досі не розгадав))

Брат не подарував нічого, але це нормально - якби я підійшов і попросив, він дав би мені гроші, багато-багато грошей, просто я не просив, бо досі не було потреби (так, в нас дуже специфічні стосунки в сім'ї))

Однокурсники. (так, фотка дуже класна і якісна - новий Юрин айфон постарався:)))

Мої любі журналюги своїм подарунком повністю підтвердили своє амплуа "любих". Вони подарували мені....... РУКАВИЧКИ ДЛЯ МІКС-ФАЙТУ !!! (а саме вони мені в той час були дуже потрібні для тренувань)

Реально, я був дуже радий, коли їх вперше одягнув. Це взагалі мої перші такі рукавички (хоча на мікс ходжу вже майже 2 роки). Дуже сподіваюся, що в майбутньому вони мені стануть в пригоді не на одному турнірі.

Однокласники

Цього року я вирішив подякувати дівчатам за гарні словесні привітання, якими вони мене порадували напередодні, тому запросив їх разом з хлопцями до себе додому. Хлопці стандартно подарували мені по 100 гривень, якими я покрив свої витрати на хавку))), а дівки купили гарний набір Nivea Men і, звичайно ж, цукерки, без яких я ні дня не проживу.

Словом, мій 19-й день народження пройшов досить класно. Особливо круто те, що святкував я його в трьох різних компаніях: з людьми, яких я добре знаю і яких можу сміливо називати своїми друзями. Взагалі відтепер в майбутньому я хочу стати таким же, як дон Корлеоне з "Хрещеного батька". Ні, зовсім не обов'язково, щоб мене всі теж так називали (хоча це було б досить-таки приємно) - головне, щоб в мене на кожному кроці були друзі, готові в будь-яку хвилину прийти на допомогу. Над цим і почнемо працювати в новому році :)

Підсумки старого року

Минулого рогу, слідуючи прикладу Львів'янина (https://vk.com/lvivyanin), я склав свої плани на 2014-й рік, до кінця якого залишається тиждень часу. Цього року він напряг мене підбити підсумки всього тоді задуманого, тому, виконуючи його нав'язливе прохання, хочу підсумувати мої амбіційні (чи не дуже - судити вам) завдання, які я рік тому поставив перед собою на ці буремні 365 днів, котрі вже дуже скоро добіжать свого логічного завершення.

1). На Водохреша скупатися в ополонці. В ополоноці я скупався - чесно-кажучи, нічого особливого в тому зараз не бачу, такого можна було навіть не писати в плани на новий рік, бо воно рівноцінне, наприклад "поприбирати в своїй кімнаті". Ну але, як би там не було, пацан сказав - пацан зробив, тому перший пунктик сміливо вважаю виконаним!

2). Побувати за кордоном (байдуже як). Одразу уточню: "байдуже як" означає будь-яким способом добирання (літаком, автобусом, потягом або ж модним останнім часом автостопом). Словом, я не побував за кордоном. Але не вважаю це страшною бідою. Сьогодні мені виповнилося 19 років - орієнтовно п'ята частина життя, яке я збираюся прожити на тій планеті. Тому все ще попереду. Але маю одне величезне АЛЕ: подорожі не є моїм життєвим кредом. Так, то прикольно і весело, але я не вважатиму своє існування марним, навіть якщо до кінця життя не побуваю ніде. Ні, то не означає, що я не збираюся нікуди їздити за межі України, але, повторюся, якщо з тих чи інших причин мені реалізувати свої плани відносно подорожей не вдасться - стрибати з балкону я не збираюся. Не знаю, мені, якщо чесно, більше б у своєму житті хотілося якось прислужитися людям, зробити щось корисне і вартісне для суспільства - ось до цього я і буду завжди прагнути. А Європа... Загниваюча Європа почекає, повторюся - все ще попереду)

3). Пробити всі виїзди за Карпати, які будуть. Це найболючіше питання). В 2014-му, якщо не помиляюся, я пробив лише 4 виїзди. В своє виправдання скажу тільки те, що план зі самого початку був занадто амбіційним - я знав, що через навчання та деякі інші причини стабільно пробивати виїзди не зможу. Пробити всі виїзди за сезон може хіба шо Остапчук - та й то зразка дворічної давності, поки ще не почав наслідувати в усьому Львів'янина, особливо його нездоровий потяг до євротурів по-бомжацьки)). Більше виправдань не маю, враховуючи той факт, що в кінці сезону я взагалі перестав нормально катати. Хоча, сподіваюся, моя унилість з часом пройде і я скоро повернуся "до сім'ї".

4). Придумати ше 2 заряди. 2 заряди я придумав - один з них, на жаль, так і не зміг прижитися, інший я ще нікому не озвучував (я тільки зараз про нього згадав)). Тому пунктик сміливо вважаю виконаним!

5). Розкачатися без *обаної хімки. Я не розкачався - все той же 65-кілограмовий дрищ, який в залі набирає масу, а кожної суботи і неділі на футболі її скидає). Але мені таке життя подобається - я люблю футбол і ніколи не хотів бути сильним бодібілдером. Тому наразі працюю лише над рельєфом - маса мене ще встигне порадувати років так за 20-30 )

6). Навчитися їздити на машині. 

   6-й пунктик виконано! Самого тато за кермом ще нікуди не пускає, але їжджу вже досить      впевнено, двічі навіть катався по трасі). Тому тут все під контролем, за рік-другий,  сподіваюся, буду пробивати виїзди в Луцьк на своїй старій-добрій "Шкоді" )

7). Перемогти хоч раз Схєшніка. Для всіх необізнаних (а таких тут, мабуть, буде більшість) поясню. Схешнік - це знайомий фанат, який зараз на Сході воює в складі Азову. Рік тому ми з ним ще разом ходили на мікс-файт до одного тренера, і там він за рахунок своєї маси завжди перемагав мене в боротьбі. І от я дуже сподівався, що протягом 2014-го він ще більше запливе жиром, а я тільки нарощу майстерність, і прийде чудовий день, коли я врешті кину його через бедро, а потім зроблю больовий на шию, руку і ногу одночасно, поки він врешті не почне відчайдушно стукати по мату, благаючи пощади... Але не повезло: Схешнік, усвідомлюючи всю безнадійність свого становища, вирішив краще втекти воювати на Схід, ніж отримувати від мене травми на тренуваннях. І правильно зробив чувак - одне з небагатьох мудрих рішень, які він прийняв за своє життя). Тому пунктик вважатиму актуальним, поки знову не стану з ним в спаринг - якщо Схешнік колись, звісно, на це зважиться).

Такі були мої плани на 2014-й рік. Як результат, зі семи пунктів вважаю три виконаними, три відкладаю на потім, а один (останній) поки що від мене ніяким чином не залежить. В принципі, результатами я задоволений, але, звичайно, хочеться більшого. Саме тому скоро опублікую тут свої плани на 2015-й рік - цього разу постараюся увімкнути всю свою фантазію і поставити собі за мету набагато цікавіші та в дечому амбітніші завдання (не хочу називати їх мріями, бо мрії рідко збуваються). Тому зовсім скоро очікуйте на список того, чого я понад усе буду добиватись в наступному році.

P.S. Сподіваюся, тут ще є люди, які справді цього чекатимуть))).

Про Голодомор

Про Голодомор 1932-1933 років після здобуття Україною незалежності сказано вже дуже багато. Архіви, до яких протягом всього існування СРСР не підпускали нікого, зараз буквально кишіють спогадами очевидців тих подій, кінохроніками, статистиками, указами радянської влади та багатьма іншими незаперечними доказами найстрашнішого злочину тоталітарного режиму Сталіна. Проте навіть за таких сприятливих для досягнення історичної правди умов сьогодні більшість українців мають надзвичайно поверхневе уявлення про Голодомор, набуте завдяки шкільним урокам історії раз в тиждень, яке зводиться до найпростішого для ура-патріотів і водночас найнеграмотнішого для освічених людей висновку: організував Голодомор та ледь не власними руками відбирав у селян хліб Сталін, вся вина лежить лише на його плечах. За такою логікою можна впевнено стверджувати, що якби владу в 20-х роках захопив не вищезгаданий “лиходій”, а його прямий конкурент Лев Троцький, то Україна ніколи б не відчула смаку голоду (як би еклектично це не звучало), колективізації, експропріацій, репресій і всіх інших злочинів, організованих тим режимом. Насправді це надзвичайно хибна думка, абсолютну безпідставність та неприйнятність якої зможе довести будь-яка вчена людина, котра свого часу не полінувалася вивчити проблему Голодомору трохи глибше, ніж того в школі просила Галина Іванівна.

То хто ж насправді винен? Зрозуміло лише, що справа точно не в особистих недостатках характеру Сталіна, в чому на 20-му з’їзді КПРС намагався переконати усіх Хрущов. Звичайно, для людини, яка сама була частиною злочинної системи, вигідно всю вину тих репресій перекласти на плечі померлого вже диктатора, та й то засудивши лише окремі його примхи, а не саму діяльність на найвищому державному посту, яка посприяла (зауважте – саме посприяла, а не призвела) до мільйонів жертв серед свого ж народу.  Проте, яким би жорстоким у своєму намірі поширити соціальну революцію на весь цивілізований світ Сталін не був, звинувачувати лише його в усіх наших бідах першої половини XX століття означає закривати очі на очевидні факти, які таку тезу повністю спростовують. Для початку варто зазначити, в той час Сталін був далеко не першою особою країні – нішу найвпливовіших діячів разом з ним розділяли Молотов і Каганович. І саме вони великою мірою також були причетними до Голодомору, тому в одному ряду серед організаторів тієї трагедії повинні фігурувати, як мінімум, три прізвища. Проте на цьому не можна ставити вирішальну крапку, бо вищезгадані особи були лише двигуном радянської репресивної машини, функціонування якої було б неможливе за відсутності злагодженої діяльності усіх інших дрібних деталей. Простіше кажучи, на мою думку, персональну відповідальність за злочини Радянської влади в Україні несе кожен її службовець, кожен голова колгоспу і рядовий міліціонер, які вважали політику держави правильною і ніяким чином навіть не намагалися протидіяти їй. Звичайно, це були надзвичайно важкі часи, за найменшу непокору чи хоч якийсь прояв громадянської позиції одразу ж саджали за ґрати (в кращому випадку), проте в тому, що в Україні в 1932 році була допущена така страшна трагедія, винні усі без винятку, хто погоджувався з курсом тодішнього керівництва держави. Проте найбільшим предметом осудження, на мою думку, є інертність більшої частини українців, які не повстали в доленосних 1917-1920-х роках і допустили прихід на наші землі більшовицьких окупантів. Як писав Юрій Горліс-Горський (один з найвидатніших полководців Холодноярської республіки), для типового українського селянина, який піднявся на повстання проти комуністів, боротьба закінчувалася тоді, коли була звільнена його хата. Тут саме по собі напрошується відоме прислів’я, настільки красномовне для усіх поколінь нашого народу. Люди в той час навіть подумки не могли уявити, на яку біду своїм пасивним конформізмом прирекли себе і своїх нащадків. Допустивши до влади більшовиків, вони відіграли визначну (якщо не визначальну) роль в усіх майбутніх (а для нас уже, дякувати Богу, минулих) їхніх злочинах в Україні.

Саме тому за те, що Сталіну вірили і слухняно виконували всі його вказівки мільйони людей, звинувачувати слід весь народ, який його підтримував. Якби сучасна Німеччина всю вину за злочини нацизму поклала лише на плечі Адольфа Гітлера, а не на 90% населення, яке йому повірило, тоді громадяни цієї країни сьогодні просто б не відчували ніякої провини за злочини своїх предків, а навпаки гордилися б ними і гордо б носили футболки “Мій дід дійшов до Москви” – самі розумієте аналогію до чого. Тоді б сучасному світові так і не вдалося побудувати демократичне суспільство, і третя світова війна була б просто неминуча.

Проте усвідомити це ми не зможемо, поки Голодомор для нас полягатиме лише в тому, щоб раз на рік запалити свічку, піти до церкви і посперечатися в соціальних мережах зі всіма, хто не хоче “затрагивать прошлое”. Абсолютно баздарна діяльність влади на ниві вивчення цієї трагедії призвела до масового невігластва та неправильного трактування серед нашого населення цього явища. Хоч за президентства Ющенка і відбулися певні зрушення, проте все це було більше схоже на піар-акцію, ніж на бажання тодішньої влади досягнути історичної правди. І що ми маємо сьогодні? Є три категорії населення України за рівнем своєї обізнаності темою Голодомору. Мабуть, найбільша з них, це ті люди, які вважають себе патріотами і свідомими українцями, проте їхнє знання цієї трагедії зациклюється на найпримітивніших парадигмах, закріплених в уяві ще зі шкільних років. Себто винен Сталін, а жертви – українці. Це історичне невігластво, і не більше. Друга категорія – це ті, хто повністю відкидають сам термін Голодомор і заявляють, що в 1932-1933 роках в Україні (а також в сусідніх державах) був звичайний природний голод, такий характерний для тієї епохи. В основному всі ці люди зі симпатіями ставляться до персони Сталіна і вважають СРСР ідеалом, який вони втратили. Вести з ними дискусію немає ніякого сенсу – люди лівих поглядів не знають жодного консенсусу, їм набагато простіше повністю необґрунтовано навішати безкомпромісні ярлики зрадників на одних і до останньої клітинки тіла героїзувати інших, не піддаючи жодним обговоренням такі категоричні висновки. Третя ж, найменш чисельна категорія, – це люди, які достатньо добре розбираються в ситуації і розуміють, що не все так просто, як уявляють собі ура-патріоти і ліваки. Їх насправді дуже мало, але вони складають інтелектуальну еліту України і є тим самим зародком майбутнього громадянського суспільства в нашій країні, без якого ми не маємо права називати себе цивілізованою державою.

Щоб врешті дійти до загального консенсусу, потрібно постійно вести системну просвітницьку діяльність на ниві вивчення цієї трагедії, бо її неправильне трактування більшою частиною населення України свідчить або про масове невігластво, або про антидержавні настрої у суспільстві. Те, що політики використовують тему Голодомору як засіб самопіару, а ми, український народ, дозволяємо їм спекулювати мільйонами невинно вбитих, не створює необхідних передумов до духовного переосмислення цієї трагедії, необхідного для звитяги історичної правди. Ми не маємо права сьогодні забути цю найтемнішу сторінку нашої історії і пробачити винних у її скоєнні, інакше пам’ять про всі жертви геноциду українського народу 1932-1933 років буде осквернена нами ж. Одночасно з тим не можна відкидати інші очевидні факти, які також в певній мірі посприяли закріпленню на теренах тодішньої Україні кривавої диктатури більшовиків, яка і призвела до таких жахливих наслідків. Тільки відповідальний і науковий підхід до цього епохального явища в історії нашого народу дозволить врешті добитися правди і остаточно розставить всі крапки над “і”.

Відродження (зародження) українського кінематографу

Найкращий фільм 2014 року, прекрасний сюжет, чудова гра акторів, майстерна робота Олеся Саніна”, – весь цей потік позитивних відгуків можна було почути від людей, які переглянули “Поводир”. Такого від українського фільму не очікував навіть я, – людина, яка завжди вважала себе патріотом, – бо якось вже занадто звичним стало для мене протягом останніх років розчаровуватися в кожній стрічці вітчизняного виробництва, прем’єрі якій передував такий масштабний ажіотаж. Тому під цей одностайний  акомпанемент загального схвалення, який явно підіграв моїй заінтригованості, я вирішив піти в кіно, щоб або зламати стереотип відсталості українського кінематографу, зруйнувавши у своїй свідомості небезпечні зародки упередженого скептицизму відносно розвитку сучасного мистецтва в нашій країні, або остаточно переконатися в двох речах: по-перше, найбільше розчарувань приносить те, на що покладаєш завеликі надії; по-друге, в Україні сьогодні нема якісного кінематографу.

Не поспішайте картати мене за останні слова – ці думки наповнювали мою свідомість до перегляду фільму. Тепер же, після мого походу в кіно, можу сміливо заявити, що “Поводир” не те, що зовсім не розчарував мене – він все ж таки зламав цей бісовий стереотип!

Коротко про сюжет: події фільму відбуваються напередодні Голодомору 1932-1933-х років. В Харків разом зі своїм 10-річним сином Пітером приїжджає американський інженер Майкл Шемрок, який одразу ж закохується в місцеву відому актрису Ольгу Левицьку, на яку вже давно накинув оком співробітник  ОДПУ Володимир. Згодом при трагічних обставинах американець гине, а на його сина починають полювати комуністи. Пітера рятує зустріч зі сліпим кобзарем Іваном Кочергою, колишнім офіцером армії УНР, який раніше був засуджений до розстрілу, проте дивом залишився живим, хоча і втратив зір. Хлопець стає його поводирем, і разом вони проходять крізь пекло подій, намагаючись втекти від ворожих лап радянської репресивної машини. Проте, врешті-решт, комуністи знаходять Івана з Пітером і намагаються їх зловити. Кобзар віддається в руки ворогу, щоб зберегти життя хлопцеві. Пітер спробував був врятувати Івана, проте марно: вдруге доля не дозволила тому втекти від смерті. Після цього Пітер тікає за кордон і повертається на батьківщину, залишившись єдиним свідком тих трагічних подій.

Так мало про сюжет я написав тому, що він відіграє далеко не вирішальну роль в успіху цього фільму. Такі високі оцінки “Поводир” отримав за майстерну режисерську роботу Олеся Саніна, який зумів вивести українську картину на міжнародний рівень. Він розбавив похмуру атмосферу фільму (яка й не могла бути іншою, враховуючи описувану тему) нетиповими діалогами і поведінкою акторів – тобто зробив все, щоб глядач в жодному моменті не зміг передбачити, що той герой скаже, а як інший на це відреагує. Весь фільм тримає нас в напрузі. Хоч і на підсвідомому рівні ми розуміємо, що сліпому кобзарю судилося в кінці загинути, а хлопчику – вижити, та це не той випадок, коли прогнозована розв’язка розчаровує, оскільки банально було б, якби доживаючий свого віку сліпий кобзар, який вже якось був на волосинці від смерті, в кінці знову зумів врятуватися, щоб… померти за кілька років природною смертю або бути впійманим і розстріляним тими ж комуністами. Все сталося, як мало статися, і крапка. До невеличкого мінуса фільму можна віднести те, що як епілог стрічки не показали дорослого Пітера, який, можливо, вже завів сім’ю, знайшов пристойну роботу і піклується своїми буденними проблемами, майже забувши, як колись давно старий Іван Кочерга, принісши себе в жертву, допоміг маленькому хлопцеві вибратися з пекла радянського тоталітаризму. Хоча це лише моя суб’єктивна думка. В цілому фільм заслужив на тверду сімку. Будемо сподіватися, що такими картинами, як “Поводир” Олеся Саніна, відчизняний кінематограф відсьогодні почне тішити українських і закордонних глядачів набагато частіше.

Аналіз думи-казки “Ось та Ась” у контексті сучасних подій в Україні

Вирішив викласти тут свій аналіз думи-казки "Ось та Ась". Можливо, в майбутньому він стане для когось корисним.

Ім’я Степана Васильченка, а тим більше його біографія до недавнього часу були мені абсолютно незнайомими. За це я каюся всім серцем своїм, адже таких митців, як він, повинен знати кожен сучасний українець. До такого висновку я дійшов, вперше прочитавши його думу-казку “Ось та Ась”.

Взагалі, повертаючись до теми свого літературного невігластва, варто сказати, що з самого початку я поняття зеленого не мав, яким роком датується “Ось та Ась”. Його назва ні про що мені не говорила, тому не маючи ніяких здогадок в цьому питанні (та й чесно-кажучи, не надто активно їх шукаючи), я просто взявся за цей твір. Коли прочитав, включив свою дедукцію на повну потужність, щоб самому здогадатися хоча б століття його створення. Не довго думаючи, я зробив висновок, що “Ось та Ась” написано ще цього літа, а його автор зараз активно допомагає українському війську у фінансовому плані, а то й зі зброєю в руках. Звісно, я помилився (хоча впевнений, що якби Степан Васильченко був живий, він не відсиджувався б на дивані перед екраном телевізора). Виявляється, цей твір був написаний ще у 1918 році – майже століття тому, а сам Васильченко помер 1932 року. Які висновки з цього можна зробити? По-перше, мені треба попрацювати над своїм логічним мисленням, а по-друге – сьогодні український народ вже далеко не перший раз потерпає від несправедливих посягань свого північного “брата” на нашу законну землю.

Твір починається з опису козака Ося:

“Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою хату за господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам'ятав. Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо у хату до його суне, не бачить і не знає.”

Звідси ми дізнаємося, що він був мирним чоловіком, який жив за законом Божим і нікому зла не бажав.

Та одного дня його спокійне життя порушує Ась, який нахабно вимагає в Ося послуху і покори:

“Пришел к тебе на постой я, москаль Ась, й принес тебе такой приказ: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!..”

Дуже показово, що на цілком логічне питання українця, за що він має коритися Асю, москаль знаходить до біса примітивне пояснення:

“Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась - ну й вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!”

Не помічаєте аналогії зі сучасними подіями? Хіба ж не так само, керуючись сліпим і необґрунтованим синдромом “старшого брата”, зараз зі своєю антиєвропейською та реваншистською істерією нас намагаються “навчати розуму” росіяни? Але це ще не все – далі цікавіше.

Примітно, що українець, повіривши добрим намірам свого “благодійника”, сам пропонує тому узаконити домовленість присягою, яка б не дозволила нікому з них (а в першу чергу Осеві) її порушити. Тут показано наївну віру типового українця всім, хто вміє гарно обіцяти.

Та москаль не звик себе чимось обмежувати – йому завжди хочеться чогось нового, чого в нього ще нема. Навіть отримавши все господарство Ося задарма, Ась не зміг вдовільнити свій нестримний апетит, тому вирішив позбутися українця взагалі і привласнити собі його дружину. Його новий наказ звучав так:

“Вышел вот какой приказ: ходить тебе по свету сто и семь лет - босому по дороге, голому на морозе, на Божий свет глазами не смотреть, с добрыми людьми речами не говорить, а уму-разуму научиться! Вот такая тебе, милый, задача заковыристая!”

Спочатку Ось невимовно засмутився і спробував був відмовити Ася від такого рішення, але тільки-но той згадав про присягу, як українець, слухняно схиливши голову, пішов “ходити по світу”.

Босий, голий і зі зв’язаними очима рушив Ось в нескінченну дорогу, усвідомлюючи всю свою приреченість.

На цій мінорній ноті міг би закінчитися твір, якби не люди, які навернули Ося до його рідної хати.

Ась, побачивши, що Ось повернувся живий-здоровий, впав у сентиментальний порив емоцій і гірко заплакав, кажучи:

“Братец мой родненький, братец мой кровненький! Какой же ты  хилый, да какой же ты страдный! Вижу я, не жилец ты на белом свете! Не сегодня-завтра помирать будешь!”

Ась щиро розкаюється в своїх гріхах, а Ось його відмовляє від покаянь і лише підбадьорює:

“Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в'яли, головки не суши: аби між нами, братику, правда була, а сили у мене ще за  чорного вола!"

Кумедно і водночас сумно, що навіть після всіх важких випробувань, які звалилися на плечі українця після приходу в його дім москаля, він і досі продовжує йому вірити, сподіваючись, що в майбутньому вони житимуть мирно. Якби ж там… Цей особливо “пікантний” момент твору прекрасно ілюструє нам дві історичні речі. По-перше, не було такого періоду після розвалу Київської Русі, коли б наш північний сусід не намагався відібрати найбагатше надбання українського народу – його волю. При чому кожного разу, приходячи з мечем на наші землі, він прикривався фальшивими братськими почуттями, які щоразу ставали причиною їхнього “хвилювання” за нас. По-друге, українці завжди вставали на одні й ті ж граблі, щоразу вірячи запевненням москалів, що вони прийшли з миром і братською любов’ю. Саме через сліпу віру українського народу багатообіцяючим клятвам чужинців (в тому числі і в першу чергу – росіянам) незалежність нашої держави сьогодні вимірюється не в століттях, а лише в двох десятках років…

Після того, як Ось пробачає Ася, вони беруться за чарку, щоб відсвяткувати відновлення їхньої дружби. Результат не змусив довго себе чекати: українець впивається настільки, що засинає на кілька довгих років (роки – це, звичайно, гіпербола).

В той час Ась почав голосно оповіщати всіх навколо про те, що Ось помер, готуючи все до похорону:

“І на подзвоніння за його душу до усіх церков одіслав.
 І теслярів, щоб йому домовину будували, понаймав.
 Руки на грудях хрестом Осеві складав, свічку шукав”

Тут також помічаємо історичну паралель: Росія ніколи не визнавала нас окремим народом і на весь світ завжди заявляла, що ніякої України не існує і ніколи не існувало такої держави.

В цей момент Ось прокидається після довгої сплячки. Ась тут же намагається “приспати” українця знову, бо той уже давно “мертвий”. Ось, розгублено дивуючись тому факту, що в летальному стані він прекрасно бачить і усвідомлює все, що з ним відбувається, намагається довести москалеві, що не помер. Ась завзято продовжує переконувати українця в його смерті, проте великого успіху це не приносить, бо одна справа маніпулювати свідомістю людини, нав’язуючи їй свою брехливу любов та відданість, а інша – доводити живому, що він не живий. І в той момент, коли Ось вже готується вставати, москаль використовує свій найвагоміший аргумент – клятву, яку українець дав спочатку. І це дало свій результат: Ось починає вагатися, бо ж він, на відміну від Ася, відданий своєму слову. Масло у вогонь підливають діти, крик яких роздається знадвору:

“Хохла черти забрали! Хохла черти забрали!”

Тоді Ось вирішує не піддаватися внутрішньому бажанню боротьби, а приречено погоджується віддати свою долю в руки Асю (тобто просто померти). Тут можна зауважити повсякденний конформізм нашого народу, який завжди жив за принципом “аби не гірше”.

В цей час до хати приходять люди, щоб віддати українцеві останню шану. Москаль, використовуючи цей шанс, щоб показати свою любов до “покійного”, удавано щиро починає тужити і плакати над тілом українця.

В цей момент до хати залітає Осева доля і так промовляє до нього:

“Та хіба ж для того я із-за моря до тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе застала? Та чи для того ж тобі щастя кувала, щоб у домовину разом з тобою його поховала?”

На що Ось відповів:

“А де ж ти до того часу барилася, зрадлива доле, що зовсім про мене не дбала?”

Як на мене, такі звинувачення українця є повністю безпідставними, адже кожна людина сама кує своє щастя. Не можна все життя нарікати на долю, нічого не роблячи для кращого майбутнього самому. Тим більше, вона завжди посилає нам можливості (як і головному герою твору), якими ми повинні користатися, але чомусь завжди їх відкидаєм. А потім нарікаємо на все, що завгодно – тільки не на себе самих.

Та не покинув ще останній здоровий глузд Ося: він, на диво всім присутнім, встає з домовини і голосно промовляє до москаля:

“Чи не я ж тобі, Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе як рідного благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, москалю?”

А совісті ж то у нього нема і ніколи не було…
Тоді Ось на очах у москаля рве присягу і промовляє:

“Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей моїх малих, недорослих батька-матері не шанувати навчив. Бодай тая земля хліба не родила, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..”

Закінчується все тим, що Ось разом з дітьми виганяють москаля з хати. Особливо промовисту розв’язку твору можна порівняти зі сучасним переродженням сходу України, де тисячі українців, звільнившись від багаторічного російського ярма, сьогодні разом з нами, жителями Заходу, на кожному кроці відстоюють інтереси України і женуть зі своїх земель всіх її ворогів.

Скільки б ще подібних асів не вродила Росія – ніколи їй не вдасться добитися своїх лицемірних задумів, бо сьогодні українці вже не живуть за принципом хати скраю. Тепер ми єдиний народ, який нікому не віддасть свою землю, бо, як каже Святе Письмо: “Хто з мечем прийде – від меча і загине”.

Вплив ЗМІ на суспільство

Мало хто коли-небудь задумувався про те, як під впливом ЗМІ ми здатні змінювати свою думку про певну особу, подію чи явище. Кожен вважає, що повністю сам формує свою свідомість і ніякому впливу ззовні не піддається. Проте особисто я до таких людей не відношуся – як на мене, ЗМІ відіграють ключову роль у формуванні мого власного світогляду. Скажете, зомбована маріонетка? Зате не лицемір – відповім я.

Так, я готовий з чистим серцем зізнатися в тому, що основу мого світосприйняття сьогодні закладають засоби масової інформації, зокрема друкована преса. Хоча ні, не буду лукавити, звісно, свою остаточну думку я повністю формую сам – газети лише допомагають мені в цьому, підштовхуючи до потрібних висновків, так би мовити. Чи погано це? Важко сказати. Почнемо, мабуть, з того, що інших джерел отримання будь-яких відомостей щодо тієї чи іншої події в мене в принципі немає. Звичайно, в сучасному світі соціальних мереж я можу в будь-яку хвилину, зайшовши на потрібну сторінку зі свого смартфона, в стрічці новин дізнатися, що, наприклад, на теренах Іраку та Сирії зародилося нове радикально-екстреміське угрупування “Ісламська держава”. Там я ознайомлюся з коментарями віртуальних користувачів, де вони висловлюватимуть свою думку стосовно вищезгаданої події у вигляді типових інтернет-баталій, де хтось називатиме агресором США, хтось звинувачуватиме в усьому мусульман, хтось намагатиметься примирити обидві сторони, а ще хтось займатиметься рекламою нових хетчбеків від “Тойоти”. То чи маю моральне право я, знаходячись за тридев’ять земель від вказаного місця і судячи лише з цих суб’єктивних постів, давати хоч якусь власну оцінку тим подіям? Звісно, що ні. Саме тому нам усім потрібна якісна, неупереджена та об’єктивна журналістика (звучить гарно, чи не так?), щоб правильно розставити акценти і прибрати будь-які ярлики. От, наприклад, ті самі ісламісти вважають, що саме вони ведуть праведну війну проти “зовнішніх окупантів”, які не дають їм жити. Ми ж, європейці та перш за все християни, вбачаємо величезну загрозу в цій “Ісламській Державі”, бо її прихильники сповідують ворожнечу до всіх “інаковірців”, тобто нас самих. Чи зможемо ми переконати їх, що наша правда правдивіша за їхню? А вони нас? Питання навіть не риторичне – воно просто абсурдне, оскільки відповідь на нього очевидна. Ніхто нікому не зможе нічого довести, бо в кожного своя правда, а все, що навколо неї, на наше щире переконання, – підла і нагла брехня. Ось така суб’єктивна реальність. Якщо ж говорити об’єктивно, то не існує цілковитої та непорочної правди – є лише плюралізм думок. Саме його в першу чергу повинні враховувати журналісти при написанні своїх матеріалів для широкого загалу. Наприклад, коли ми намагаємося об’єктивно говорити про Гітлера, то окрім клейма кривавого тирана та антисеміта, варто згадати про створене ним економічне диво, яке допомогло підняти Німеччину з колін після принизливого Версалького договору. Коли згадуємо про того самого українофоба Путіна, не можна й не згадати про його безумовний талант та унікальні вміння, які допомогли йому спочатку прийти до влади, а потім так легко перетворити мільйони повністю адекватних і здоровомислячих людей на параноїдальних обскурантів і маразматиків, для яких міфічні проблеми російськомовного населення за тисячі кілометрів від їхіх домівок здаються більшою бідою, ніж усі демографічні та економічні негаразди в самій Росії. Словом, будь-яка однобока подача інформації завжди необ’єктивна. Саме тому я віддаю перевагу якісній пресі, де справжні професіонали і знавці своєї справи критично аналізують ту чи іншу ситуацію зі всіх можливих боків, а не займаються необґрунтованими похвалами одних та примітивним обливанням брудом інших, що зазвичай можна побачити в соціальних мережах. Проте все це, звісно, не означає, що навіть найпрестижнішим виданням можна свято вірити на слово – завжди потрібно шукати підтвердження тієї чи іншої інформації, причому з усіх можливих джерел, бо після прочитання будь-якої статті, висновки, себто найважливіше, ми завжди повинні робити самі.

Не можна не згадати і про телебачення, хоча зараз воно втратило свій колишній вплив на мою свідомість. Бо якщо говорити про сучасні реалії, то саме там, в екранах телевізорів, сьогодні розгорнувся основний фронт брудної інформаційної війни, що означає початок краху будь-якій об’єктивності та неупередженості. Простий приклад: припустімо, десь в Донецьку обстріляли храм. Включаєш український “24-й” – справа рук російських терористів, переключаєш на російську “теску” – типові байки про бандерівських карателів. Для нас в усьому винні вони, для них – ми. Причому жодна зі сторін навіть чисто гіпотетично не розглядає такий варіант, що все може бути з точністю до навпаки. Ну хіба ж це об’єктивно? Хіба правильно, що тележурналісти роблять висновки за нас, щоразу починаючи і закінчуючи свої сюжети з неаргументованих звинувачень в сторону “терористів/бендеровцев”? Звісно, можна бути ура-патріотом, вважаючи себе в усьому праведним, а ворога завжди винним, але чим ми тобі кращі від тих самих росіян? Хіба ж не виходить, що ми такі ж зомбовані національним телебаченням прихильиники чинної влади, якими вважаємо їх? Нам потрібно зрозуміти, що те, що Україна в цій війні є жертвою, а Росія – агресором, не дає нам ніякої прерогативи у використанні неправдивої інформації – брехня є завжди брехнею, з чиїх уст вона б не звучала. В протилежному випадку ми просто лицеміри, які здатні помічати лише чужі грішки, а на свої звикли закривати очі. Я веду до того, що сьогодні, щоб не стати жертвою інформаційної війни, сучасний телеглядач повинен навчитися мислити критично і завжди перевіряти будь-яку новину, перш ніж після кожного відеосюжету вибігати на подвір’я з криками: “вони планують спалити Львів!/они распяли мальчика!”

Щоб оберегти себе від неправдивої пропаганди, якої зараз навколо безліч, шукайте інформацію лише на якісних і достовірних джерелах, де кожну новину підкріплюють вагомими аргументами. Якщо вас цікавить моя думка, то особисто для мене таким джерелом є якісна преса, яку я регулярно читаю (і обов'язково перевіряю!), де журналісти завжди наводять переконливі факти до кожної озвучуваної ними тези, на відміну від телебачення і, тим більше, від примітивних постів у соціальних мережах, які я намагаюся оминати десятою дорогою, щоб самому не стати жертвою інформаційної та необ'єктивної війни. чого не бажаю і вам. І найголовніше: висновки завжди робіть самі - не дозволяйте нікому заволодіти вашою свідомістю і вказувати, де чорне, а де біле.