Найкращий фільм 2014 року, прекрасний сюжет, чудова гра акторів, майстерна робота Олеся Саніна”, – весь цей потік позитивних відгуків можна було почути від людей, які переглянули “Поводир”. Такого від українського фільму не очікував навіть я, – людина, яка завжди вважала себе патріотом, – бо якось вже занадто звичним стало для мене протягом останніх років розчаровуватися в кожній стрічці вітчизняного виробництва, прем’єрі якій передував такий масштабний ажіотаж. Тому під цей одностайний акомпанемент загального схвалення, який явно підіграв моїй заінтригованості, я вирішив піти в кіно, щоб або зламати стереотип відсталості українського кінематографу, зруйнувавши у своїй свідомості небезпечні зародки упередженого скептицизму відносно розвитку сучасного мистецтва в нашій країні, або остаточно переконатися в двох речах: по-перше, найбільше розчарувань приносить те, на що покладаєш завеликі надії; по-друге, в Україні сьогодні нема якісного кінематографу.
Не поспішайте картати мене за останні слова – ці думки наповнювали мою свідомість до перегляду фільму. Тепер же, після мого походу в кіно, можу сміливо заявити, що “Поводир” не те, що зовсім не розчарував мене – він все ж таки зламав цей бісовий стереотип!
Коротко про сюжет: події фільму відбуваються напередодні Голодомору 1932-1933-х років. В Харків разом зі своїм 10-річним сином Пітером приїжджає американський інженер Майкл Шемрок, який одразу ж закохується в місцеву відому актрису Ольгу Левицьку, на яку вже давно накинув оком співробітник ОДПУ Володимир. Згодом при трагічних обставинах американець гине, а на його сина починають полювати комуністи. Пітера рятує зустріч зі сліпим кобзарем Іваном Кочергою, колишнім офіцером армії УНР, який раніше був засуджений до розстрілу, проте дивом залишився живим, хоча і втратив зір. Хлопець стає його поводирем, і разом вони проходять крізь пекло подій, намагаючись втекти від ворожих лап радянської репресивної машини. Проте, врешті-решт, комуністи знаходять Івана з Пітером і намагаються їх зловити. Кобзар віддається в руки ворогу, щоб зберегти життя хлопцеві. Пітер спробував був врятувати Івана, проте марно: вдруге доля не дозволила тому втекти від смерті. Після цього Пітер тікає за кордон і повертається на батьківщину, залишившись єдиним свідком тих трагічних подій.
Так мало про сюжет я написав тому, що він відіграє далеко не вирішальну роль в успіху цього фільму. Такі високі оцінки “Поводир” отримав за майстерну режисерську роботу Олеся Саніна, який зумів вивести українську картину на міжнародний рівень. Він розбавив похмуру атмосферу фільму (яка й не могла бути іншою, враховуючи описувану тему) нетиповими діалогами і поведінкою акторів – тобто зробив все, щоб глядач в жодному моменті не зміг передбачити, що той герой скаже, а як інший на це відреагує. Весь фільм тримає нас в напрузі. Хоч і на підсвідомому рівні ми розуміємо, що сліпому кобзарю судилося в кінці загинути, а хлопчику – вижити, та це не той випадок, коли прогнозована розв’язка розчаровує, оскільки банально було б, якби доживаючий свого віку сліпий кобзар, який вже якось був на волосинці від смерті, в кінці знову зумів врятуватися, щоб… померти за кілька років природною смертю або бути впійманим і розстріляним тими ж комуністами. Все сталося, як мало статися, і крапка. До невеличкого мінуса фільму можна віднести те, що як епілог стрічки не показали дорослого Пітера, який, можливо, вже завів сім’ю, знайшов пристойну роботу і піклується своїми буденними проблемами, майже забувши, як колись давно старий Іван Кочерга, принісши себе в жертву, допоміг маленькому хлопцеві вибратися з пекла радянського тоталітаризму. Хоча це лише моя суб’єктивна думка. В цілому фільм заслужив на тверду сімку. Будемо сподіватися, що такими картинами, як “Поводир” Олеся Саніна, відчизняний кінематограф відсьогодні почне тішити українських і закордонних глядачів набагато частіше.
Немає коментарів:
Дописати коментар