Про Голодомор

Про Голодомор 1932-1933 років після здобуття Україною незалежності сказано вже дуже багато. Архіви, до яких протягом всього існування СРСР не підпускали нікого, зараз буквально кишіють спогадами очевидців тих подій, кінохроніками, статистиками, указами радянської влади та багатьма іншими незаперечними доказами найстрашнішого злочину тоталітарного режиму Сталіна. Проте навіть за таких сприятливих для досягнення історичної правди умов сьогодні більшість українців мають надзвичайно поверхневе уявлення про Голодомор, набуте завдяки шкільним урокам історії раз в тиждень, яке зводиться до найпростішого для ура-патріотів і водночас найнеграмотнішого для освічених людей висновку: організував Голодомор та ледь не власними руками відбирав у селян хліб Сталін, вся вина лежить лише на його плечах. За такою логікою можна впевнено стверджувати, що якби владу в 20-х роках захопив не вищезгаданий “лиходій”, а його прямий конкурент Лев Троцький, то Україна ніколи б не відчула смаку голоду (як би еклектично це не звучало), колективізації, експропріацій, репресій і всіх інших злочинів, організованих тим режимом. Насправді це надзвичайно хибна думка, абсолютну безпідставність та неприйнятність якої зможе довести будь-яка вчена людина, котра свого часу не полінувалася вивчити проблему Голодомору трохи глибше, ніж того в школі просила Галина Іванівна.

То хто ж насправді винен? Зрозуміло лише, що справа точно не в особистих недостатках характеру Сталіна, в чому на 20-му з’їзді КПРС намагався переконати усіх Хрущов. Звичайно, для людини, яка сама була частиною злочинної системи, вигідно всю вину тих репресій перекласти на плечі померлого вже диктатора, та й то засудивши лише окремі його примхи, а не саму діяльність на найвищому державному посту, яка посприяла (зауважте – саме посприяла, а не призвела) до мільйонів жертв серед свого ж народу.  Проте, яким би жорстоким у своєму намірі поширити соціальну революцію на весь цивілізований світ Сталін не був, звинувачувати лише його в усіх наших бідах першої половини XX століття означає закривати очі на очевидні факти, які таку тезу повністю спростовують. Для початку варто зазначити, в той час Сталін був далеко не першою особою країні – нішу найвпливовіших діячів разом з ним розділяли Молотов і Каганович. І саме вони великою мірою також були причетними до Голодомору, тому в одному ряду серед організаторів тієї трагедії повинні фігурувати, як мінімум, три прізвища. Проте на цьому не можна ставити вирішальну крапку, бо вищезгадані особи були лише двигуном радянської репресивної машини, функціонування якої було б неможливе за відсутності злагодженої діяльності усіх інших дрібних деталей. Простіше кажучи, на мою думку, персональну відповідальність за злочини Радянської влади в Україні несе кожен її службовець, кожен голова колгоспу і рядовий міліціонер, які вважали політику держави правильною і ніяким чином навіть не намагалися протидіяти їй. Звичайно, це були надзвичайно важкі часи, за найменшу непокору чи хоч якийсь прояв громадянської позиції одразу ж саджали за ґрати (в кращому випадку), проте в тому, що в Україні в 1932 році була допущена така страшна трагедія, винні усі без винятку, хто погоджувався з курсом тодішнього керівництва держави. Проте найбільшим предметом осудження, на мою думку, є інертність більшої частини українців, які не повстали в доленосних 1917-1920-х роках і допустили прихід на наші землі більшовицьких окупантів. Як писав Юрій Горліс-Горський (один з найвидатніших полководців Холодноярської республіки), для типового українського селянина, який піднявся на повстання проти комуністів, боротьба закінчувалася тоді, коли була звільнена його хата. Тут саме по собі напрошується відоме прислів’я, настільки красномовне для усіх поколінь нашого народу. Люди в той час навіть подумки не могли уявити, на яку біду своїм пасивним конформізмом прирекли себе і своїх нащадків. Допустивши до влади більшовиків, вони відіграли визначну (якщо не визначальну) роль в усіх майбутніх (а для нас уже, дякувати Богу, минулих) їхніх злочинах в Україні.

Саме тому за те, що Сталіну вірили і слухняно виконували всі його вказівки мільйони людей, звинувачувати слід весь народ, який його підтримував. Якби сучасна Німеччина всю вину за злочини нацизму поклала лише на плечі Адольфа Гітлера, а не на 90% населення, яке йому повірило, тоді громадяни цієї країни сьогодні просто б не відчували ніякої провини за злочини своїх предків, а навпаки гордилися б ними і гордо б носили футболки “Мій дід дійшов до Москви” – самі розумієте аналогію до чого. Тоді б сучасному світові так і не вдалося побудувати демократичне суспільство, і третя світова війна була б просто неминуча.

Проте усвідомити це ми не зможемо, поки Голодомор для нас полягатиме лише в тому, щоб раз на рік запалити свічку, піти до церкви і посперечатися в соціальних мережах зі всіма, хто не хоче “затрагивать прошлое”. Абсолютно баздарна діяльність влади на ниві вивчення цієї трагедії призвела до масового невігластва та неправильного трактування серед нашого населення цього явища. Хоч за президентства Ющенка і відбулися певні зрушення, проте все це було більше схоже на піар-акцію, ніж на бажання тодішньої влади досягнути історичної правди. І що ми маємо сьогодні? Є три категорії населення України за рівнем своєї обізнаності темою Голодомору. Мабуть, найбільша з них, це ті люди, які вважають себе патріотами і свідомими українцями, проте їхнє знання цієї трагедії зациклюється на найпримітивніших парадигмах, закріплених в уяві ще зі шкільних років. Себто винен Сталін, а жертви – українці. Це історичне невігластво, і не більше. Друга категорія – це ті, хто повністю відкидають сам термін Голодомор і заявляють, що в 1932-1933 роках в Україні (а також в сусідніх державах) був звичайний природний голод, такий характерний для тієї епохи. В основному всі ці люди зі симпатіями ставляться до персони Сталіна і вважають СРСР ідеалом, який вони втратили. Вести з ними дискусію немає ніякого сенсу – люди лівих поглядів не знають жодного консенсусу, їм набагато простіше повністю необґрунтовано навішати безкомпромісні ярлики зрадників на одних і до останньої клітинки тіла героїзувати інших, не піддаючи жодним обговоренням такі категоричні висновки. Третя ж, найменш чисельна категорія, – це люди, які достатньо добре розбираються в ситуації і розуміють, що не все так просто, як уявляють собі ура-патріоти і ліваки. Їх насправді дуже мало, але вони складають інтелектуальну еліту України і є тим самим зародком майбутнього громадянського суспільства в нашій країні, без якого ми не маємо права називати себе цивілізованою державою.

Щоб врешті дійти до загального консенсусу, потрібно постійно вести системну просвітницьку діяльність на ниві вивчення цієї трагедії, бо її неправильне трактування більшою частиною населення України свідчить або про масове невігластво, або про антидержавні настрої у суспільстві. Те, що політики використовують тему Голодомору як засіб самопіару, а ми, український народ, дозволяємо їм спекулювати мільйонами невинно вбитих, не створює необхідних передумов до духовного переосмислення цієї трагедії, необхідного для звитяги історичної правди. Ми не маємо права сьогодні забути цю найтемнішу сторінку нашої історії і пробачити винних у її скоєнні, інакше пам’ять про всі жертви геноциду українського народу 1932-1933 років буде осквернена нами ж. Одночасно з тим не можна відкидати інші очевидні факти, які також в певній мірі посприяли закріпленню на теренах тодішньої Україні кривавої диктатури більшовиків, яка і призвела до таких жахливих наслідків. Тільки відповідальний і науковий підхід до цього епохального явища в історії нашого народу дозволить врешті добитися правди і остаточно розставить всі крапки над “і”.