Майдан і сепаратизм

Вивчаючи в інтернеті настрої диванних сепаратистів, судячи з їхніх постів і коментарів в соціальних мережах, можна помітити, що часто в захист своїх інфантильних “республік” вони порівнюють теперішню ситуацію на Сході з подіями на Майдані в Києві. Мовляв, от ви взяли зброю в руки й пішли проти влади – чому ми так не можемо?! Цим геніальним “аргументом” вони ще більше підкріплюють свою віру в “священну боротьбу”, на яку піднявся “весь Донбас”. Проте на їхні креативні закиди можна навести кілька власних контраргументів, які повністю спростують будь-яке право на існування вищезгаданої думки.

По-перше, на Майдані стояли люди, які були готові до взаємного компромісу з владою, на відміну від сепаратистів на Сході, які не погоджуються на жодні переговори. Революція розпочалася зі звичайних студентських виступів проти припинення обіцяного Януковичем європейського курсу. Це був мирний протест, який ніяким чином не передвіщав навіть потенційної можливості повалення чинної влади в Україні. Мабуть, за тиждень-другий, з настанням холодів, люди б самі розійшлися по домівках, і цей протест пішов би в небуття так само, як свого часу організована опозицією акція “Вставай, Україно!”. Проте Янукович припустився фатальної для себе і свого оточення помилки, не витримавши тиску і розігнавши силою мирних мітингувальників в ніч на 30 листопада, сподіваючись, що після цього люди просто боятимуться вийти на будь-які мітинги знову. Але все сталося якраз навпаки, і 1 грудня на Банковій спалахнула перша іскра революції в Україні. Тоді вперше пролунали заклики до повалення режиму. Проте ситуація ще не була критичною: народ зміг би пробачити побиття студентів, якби Янукович поставив свій підпис в документі про асоціацію з ЄС. Втім відомо кому такий сценарій аж ніяк не підходив, тому тодішньому президентові довелося піти у ва-банк, прийнявши 16 січня так звані диктаторські закони, сподіваючись остаточно залякати мітингувальників. Проте таким ходом він лише спровокував нову фазу силового протистояння і, фактично, вбив останній цвях у домовину свого президенства. Мирний протест вже повністю перетворився в широкомасштабну революцію, яку вже було не зупинити. Отже, до чого це все: постійні закиди проросійських активістів про те, що революція Гідності з самого початку була чітко спланована і профінансована американськими спецслужбами з метою повалення чинної влади є абсурдними і не відповідають дійсності. Ніхто цілеспрямовано не збирався нищити державний лад – все відбулося стихійно і лише з вини самого Януковича та його соратників. Якби в листопаді він підписав асоціацію з ЄС, виконуючи волю свого народу, ми б досі жили під його владою, і не було б ніякої війни на Сході. Проте він не виконав головного президентського обов’язку – коритися волі народу, адже, як показували тоді соціальні опитування, більша частина українців була за асоціацію. Так, Донбас і Південь в основному не підтримували зближення з Європою, але вирішувати долю країни завжди має право лише більшість. Так само свого часу Західна Україна не підтримувала надання російській мові статусу регіональної в 13-ти областях, але закон все одно прийняли, і ніхто проти нього зі зброєю в руках і заявами про відновлення Галицько-Волинського князівства не виступав. А як же розгорталися події на Сході? З початку березня почалися акції протесту проти нової влади. Головною причиною її невизнання люди називали незаконний спосіб, за яким нові чиновники зайняли свої кабінети. Вони вимагали від київської влади почути їх, але разом з тим заявляли, що ніколи не визнають її. Потенційно зарадити в цій ситуації могли призначені на 25 травня вибори, які б конституційним шляхом дали змогу Донбасу заявити про себе. Але люди, заполонені проросійською пропагандою, відмовлялися від будь-яких пропозицій чи прохань влади. Одним словом, вже тоді стало ясно, що ніяких перспектив до конструктивного діалогу між Тимчасовим урядом та донецькими протестувальниками бути не може. А після вбивства 13 березня в Донецьку 22-річного проукраїнського активіста, все стало по-справжньому серйозно: люди сповнилися надзвичайної ненависті до всього українського. Вони захопили державні установи, вивішали російські прапори і попросили Путіна ввести на Донбас війська, пафосно заявляючи на кожному кроці, що просто хочуть, щоб їх почули. Заборонялися будь-які проукраїські заходи (та й звичайні жителі з остраху за своє життя про таке навіть й не думали). Тобто керівники сепаратистського руху встановили на захопленій ними землі справжню диктатуру, де не могло бути інакомислячих щодо їхньої політики. Для людей виключили всі українські канали, а на їхнє місце прийшли кремлівські ЗМІ, які проводили настільки брудну (а водночас й блискучу) антиукраїнську пропаганду, що багато хто справді клюнув на путінський гачок і всіма можливими методами почав підтримувати терористів, вважаючи, що таким чином захищає свій рідний Донбас. Тимчасова влада цілий місяць намагалася мирно врегулювати цей конфлікт, кожного дня заявляючи, що Донбас отримає федералізацію і ширші права для російської мови, якщо складе зброю. Проте, хоч цього і вимагали прихильники сепаратистів, вони завзято відмовлялися від будь-яких переговорів, заявляючи, що можливо підуть на компроміс тільки в тому випадку, якщо українська влада саморозпуститься. Зрозуміло, що Україна в час окупації Криму і наростання антидержавних настроїв на Сході не могла собі дозволити залишитися без вищого державного керівництва. Влада робила все, що могла: оголосила амністію сепаратистам, обіцяла для Донбасу ширші права і щоразу наголошувала на травневих президентських виборах, де кожен, хто вважає теперішнє керівництво країни нелегітимним, зможе обрати законним шляхом свого гаранта. Проте кремлівська пропаганда зробила своє діло, і люди повелися на всі ті гарні обіцянки, якими завзято їх годували керівники сепаратистського руху. І от в квітні були проголошені “ДНР” і “ЛНР”, що унеможливило будь-який діалог. Отже, що ми маємо: в той час, як на Майдані люди, виступаючи проти дійсної влади, готові були йти з нею на компроміс, а в разі його досягнення – розійтися по домівках, прихильники уявної “Новоросії” відкидали будь-які намагання тимчасового керівництва мирно урегулювати цей конфлікт. Крім того, на Майдані люди вимагали від Януковича поставити один маленький підпис біля документа про асоціацію, який, по суті, ні про яке серйозне зближення з Європою, якого так боялася тодішня влада, ще не говорив, тому цю вимогу можна було легко виконати. Сепаратисти ж на Сході в першу чергу вимагали від усіх новопризначених чиновників піти у відставку, що призвело б до повного безладу в країні в такий важкий для неї час. Саме тому ніякого компромісу мирним шляхом влада так і не змогла з ними досягнути, тому в Україні почалася спочатку Антитерористична операція, а згодом – справжня війна за участі російських кадрових військових на стороні ворога. Так тривало до 25 травня, коли на президентське крісло сів Порошенко, який одразу ж заявив про необхідність негайного врегулювання конфлікту. Він оголосив одностороннє перемир’я на тиждень, а згодом продовжив його ще на 3 дні. Також Порошенко анонсував переговори, які, проте, нічого не принесли, бо сепаратисти вимагали відвести війська від Сходу, не роблячи ніяких поступків зі свого боку. Тобто ніякого шансу на мирне урегулювання конфлікту в нас не було зі самого початку, оскільки прихильники маріонеткових республік, яких “ніхто не чув”, просто відкидали будь-які нагагання влади щодо досягнення компромісу. Саме тому вся вина за невинні жертви серед мирного населення на Донбасі зараз лежить лише на плечах тих мерзотників, які змусили людей повірити в брудну антиукраїнську пропаганду і підтримати створення на території суверенної держави двох незаконних і ніким не визнаних республік.

По-друге, Майдан об’єднав практично весь український народ, на відміну від сепаратистського руху на Донбасі. Численні соціальні опитування свідчили, що більшість українців підтримувала революцію. Крім того, як доказ також можна згадати, що Євромайдан був в кожному великому місті України, і навіть в Криму. Протистояння ж за створення “Новоросії” зараз ведеться на меншій частині території Донецької та Луганської областей.

Росія та її маріонетки дарма намагалися поширити рух за “руський мір” на сусідні області – там місцеві патріоти знищили його ще в самому зародку. Саме тому формулювання “Громадянська війна” щодо теперішніх подій на Сході є безпідставним і недоречним, бо проти всього українського народу там воює всього кілька тисяч заражених кремлівською пропагандою олігофренів під егідою російських кадрових військових та чеченських бойовиків.

По-третє, люди на Майдані не виступали за роз’єднання України, чого зараз добиваються сепаратисти на Сході. Проте, що цікаво, на всіх можливих фронтах, щоб хоч якось виправдати свою антидержавну діяльність, вони пафосно заявляють, що не хочуть ділити країну, а борються лише за краще життя для себе і своїх дітей. Втім таке гучне твердження є ще абсурднішим, ніж три вищі освіти Губарєва, оскільки в той же час ці славні борці завзято підтримують створення маріонеткової держави “Новоросія” на теренах суверенної країни. То хіба не за поділ України вони виступають? І в такому випадку хіба не відповідають дійсності “наклепи” про те, що вони сепаратисти?

По-четверте, революцію в Україні зробили самі українці, на відміну від сепаратистського руху на Сході, який повністю організований російськими структурами. Щоб переконатися в цьому, достатньо проаналізувати особисті дані лідерів терористичних організацій. Скільки з них українців? Практично нікого. В абсолютній більшості всі вони є громадянами Росії.

Крім того, якби не фінансова, військова і політична підтримка Росією сепаратистів, українська армія ще до початку літа розбила б їхні сили. Хтось скаже, що Європа, у свою чергу, також фінансувала Майдан. Можливо, це й правда, але за своєю масштабністю і значимістю фінансування революції Європою і сепаратизму Росією порівнювати не можна. Почнемо з того, що ніхто не поставляв на Майдан зброї – її там взагалі було небагато (мається на увазі саме вогнепальної, яку люди почали використовувати лише після славнозвісної заяви Захарченка). Тобто, якщо Європа й виділяла певні кошти на потреби Майдану, то доходили вони лише до кишень опозиціонерів (лише якщо враховувати такий варіант, не хочу робити ніяких наклепів). А більше й не було чого фінансувати, бо грошей, які виділяли на революцію самі українці, повністю вистачало на утримання Майдану і їжу. Стосовно проплачених сотень тисяч мітингувальників говорити безглуздо (принаймні серед десятків моїх друзів, які побували там, ніхто не хвалився таким способом заробітку). А тепер гляньмо на Схід. Там сепаратисти мають все, що їм потрібно: зброю, артилерію, бронетранспортери, танки, хоча їхній виступ проти влади був нібито таким же стихійним і неспланованим, як і революція в Києві. Чи можна вірити заяві Путіна про те, що вся ця техніка ними куплена в магазині? Відповідь на це питання залежить від рівня вашої освіченості й аналітичного мислення.

По-п’яте, люди на Майдані виступали за конкретні речі і боролися проти реальних проблем, на відміну від сепаратистів на Донбасі. В Києві мітингувальники з самого початку вимагали від Януковича підписати асоціацію з ЄС. Потім, після перших силових сутичок, люди ретельніше почали приглядатися до діяльності самої влади і вимог стало ще більше: боротьба з корупцією, олігархією і свавіллям чиновників. Врешті-решт, коли жодна з вимог протестувальників не була задоволена, люди стали вимагати позачергових виборів. Коли ж і цього ніхто не збирався виконувати, режим Януковича повалили силою. А як щодо сепаратистів? З самого початку всі їхні мітинги в основному проходили під лозунгами боротьби з фашизмом. При цьому, як свідчили чисельні ролики українських журналістів в Ютубі, більшість з цих горепротестувальників навіть не розуміла, що означає цей термін. Всі життєві проблеми, політична й економічна криза, і навіть нібито провідні вимоги Донбасу щодо федералізації і ширших прав для російської мови, відійшли на другий план перед уявною боротьбою з фашизмом. З того часу минуло майже півроку, а їхня риторика практично не змінилася – вони й далі продовжують “славну справу своїх дідів”, захищаючи Донбас від міфічних розпинателів дітей.

Можна писати ще багато. Проте і без всіх цих тез кожному зрозуміло, що революція Гідності і події на Сході – повністю протилежні за своєю складовою явища. На Майдані вся країна виступила проти злочинної влади, а на Сході злочинна влада виступила проти всієї країни. Але ми обов’язково все це пройдемо, як би важко нам не було. Тільки от після цього дуже несолодко може стати Володі і всьому кремлівському клану, бо на 17 серпня в Калінінграді і Сибірі плануються широкомасштабні марші за федералізацію з гаслами “Досить годувати Москву!”. Все повертається бумерангом, як то кажуть. І той, хто риє могилу комусь, обов’язково впаде в неї сам.