Есе

Нещодавно на парі з Теорії і практики журналістської творчості ми дивилися фільм українського кінережисера Олександра Кірієнка "Помаранчеве небо". Після його перегляду нам дали завдання написати есе, в якому треба було порівняти події, описані у фільмі (Помаранчева революція) з Європейською революцією в Україні. Ось що з цього всього вийшло.
P.S. Наперед вибачаюся за скупий текст, просто нам писати можна було лише в публіцистичному стилі.

“Помаранчеве небо” — фільм українського кінорежисера Олександра Кірієнка. У стрічці показано події кінця 2004-го року, коли в Україні почалася Помаранчева революція. Тоді люди вийшли на акції протесту з вимогою перевиборів і призначення на посаду президента України Віктора Ющенка. Це була єдине, чого добивалося суспільство. Люди просто не були згідні з результатами виборів, які проголосили главою держави Януковича.

Сьогоднішня ж революція також пов’язана з цим іменем, але зі самого початку вона не мала на меті ніяких перевиборів, яких ми вже добилися. Все починалося з того, що вже тодішня влада 21 листопада повністю припинила свій курс на євроінтеграцію, обіцяний українцям ще на початку її правління. Люди почували себе обдуреними, оскільки більшість населення хотіла бачити себе і своїх дітей в європейській державі, тому по всій Україні свідомі громадяни почали масово виходити на центральні площі міст, встановлюючи там намети, з вимогою до Януковича все ж таки підписати асоціацію з ЄС.

Примітно, що, на відміну від Помаранчевої революції 2004 року, на цих мітингах спочатку була повністю заборонена будь-яка партійна символіка. 29 листопада тодішній президент країни у Вільнюсі так і не підписав угоди з ЄС, сподіваючись, що після цього люди згорнуть всі намети і розійдуться по доміках. Але ніхто не збирався просто так здаватися, і свідомі громадяни продовжили акцію непокори владі. Тому Янукович, щоб не втрачати авторитету світової спільноти (оскільки протести мітингувальників в холодну пору року на центральній площі столиці явно не свідчать про довіру народу до режиму) у ніч на 30 листопада вирішив зробити крок, який в підсумку лише підлив масла до вогню: він силою розігнав людей з майдану. Злочинний наказ з великим “успіхом” виконали бійці вже неіснуючого спецпідрозділу “Беркут”. Вони жорстокого побили мирних мітингувальників (в основному студентів) і багатьох журналістів, які виконували свої обов’язки. Це був один з найбільш переломних моментів усієї революції. 1 грудня центральні площі Києва, за різними оцінками, заповнили від 500 тисяч до 1 мільйона людей, частина з яких пішла на відкритий штурм Адміністрації президента. Тоді вперше пролунали заклики повністю повалити діючий режим Януковича. Це також відрізняє Європейську революцію від Помаранчевої: у 2004-му ніяких силових сценаріїв розвитку подій з боку влади або ж мітингувальників не передбачалося. Цей стихійний штурм був дуже неоднозначно сприйнятий з обох боків. Влада стверджувала, що його організувала опозиція, тому саме вона повинна нести відповідальність за дії “своїх підопічних”. Опозиційні ж політики відкрито відхрестилися від них, заявивши, що це проплачені урядом “ті тушки”, які мали на меті дискредитувати опозицію перед очами світової спільноти. Насправді ж взаємні звинувачення політиків з різних таборів були суцільною брехнею як з одного, так і з іншого боку: 1 грудня на штурм адміністрації пішли патріоти своєї країни, не проплачені жодними структурами чи людьми, які після розгону мирного мітингу 30 листопада зрозуміли, що добитися бажаного зможуть лише силою. Проте взяти адміністрацію вони не змогли: силовики перейшли в наступ, змусивши людей відступити на майдан.

Після цього почалося певне затишшя, яке, проте, супроводжувалося деякими символічними та навіть історичними подіями: послідувавши прикладу киян, патріоти по всій Україні почали масово нищити пам’ятники Леніну, як символу кривавої диктатури; в Києві звелися перші барикади, майдан став прототипом славнозвісної в нашій історії Запорізької Січі; люди з усіх регіонів України почали блокувати армійські частини з метою недопущення виїзду їхнього особового складу до столиці для розгону мітингувальників. Було ще дуже багато, всього одразу й не пригадаєш.

11 грудня владою була здійснена друга спроба силового розгону майдану, яка також увінчалася невдачею. Після цього все було більш-менш спокійно аж до 16 січня, коли Верховна рада ухвалила репресивні закони проти українського народу, які значно обмежували його права та свободи. Тоді вже почалася відкрита війна влади з народом, яка з нетривалими паузами та перемир’ями тривала аж до 21 лютого, коли Янукович зі своїми соратниками остаточно здали позиції, перед тим покинувши країну. Описувати всі ті страшні події, які, фактично, супроводжувалися війною на центральних площах Києва між українським народом та виконавцями злочинних наказів протягом тих кількох тижнів, що призвело до загибелі невинних людей з однієї та іншої сторони, я не маю ні сили, ні бажання. Лиш підведу підсумок.

Революція 2004-го року – це, по суті, мирний політичний протест проти сфальсифікованих результатів виборів, який за місяць на тій же мирній хвилі і завершився. Шкода тільки, що, окрім розчарування і зневіри українського народу в брехливих політиках, Помаранчева революція більше нічим не увінчалася, як гарно та обнадійливо все для нас не починалося. Сьогоднішня ж, Європейська революція, - це насамперед суспільний процес, який об’єднав майже весь український народ (якщо не враховувати проплачених рабів, які гордо красувалися з георгіївськими стрічками на провладних мітингах) перед лицем спільного ворога: тодішнього президента. Як і 9 років тому, ми знову добилися бажаного; зовсім іншими методами, але ми це зробили. Як все завершиться і чи не було це дарма, як вперше, - поживемо-побачимо. З цілковитою впевненістю можу сказати лиш одне: вже більше ніколи влада відкрито не піде проти волі народу, який її обрав. Це дуже вагоме досягнення Європейської революції 2014-го року, яке вже ніхто забрати в нас не зможе. Ми більше не дозволимо.