Сьогодні прийшов додому після пар і дізнався від мами, що померла баба Іванка, наша сусідка, яку я знаю з перших років свого життя. Пригадую, як в мої 4-5 років, коли батьки були на роботі, а зі мною не було кому посидіти, я ходив до неї додому і проводив цей час з нею. Не скажу, що тоді мені було дуже весело, але тільки зараз я усвідомлюю цінність тих років. На рівні з мамою вона тоді вчила мене любові до людей і Бога, а також робила дуже смачне какао, я ще ніде такого не пробував).
А зараз її нема. Не можу сказати, що я сильно засмутився цією новиною; на кожного з нас врешті-решт чекає такий фінал. Просто з першої хвилини і досі відчуваю пустоту в грудях, бо, насправді, будь-яка смерть є несподіваною. Хоч бабуся і хворіла останнім часом, хоч все вже давно йшло до цього, але я все одно різко і голосно перепитав в мами: "Ти серйозно?", тільки-но почув від неї цю сумну новину. Важко усвідомлювати, що день тому жила людина, ти міг з нею поговорити про будь-які буденні чи духовні речі, а сьогодні... вже не поговориш. Таке життя.
Найдивніше те, що завтра я їду на виїзд в Харків, де веселитимусь разом з друзями протягом двох днів. А в той самий час бабу Іванку, яку я знав майже 18 років, зі слізьми на очах проводжатимуть в її останню земну дорогу. Це дуже дивно, більше не маю чого додати...
Але, загалом, можна сказати, я радий, бо знаю, що там їй буде краще; своїм земним життям вона на це повністю заслужила. Так би і нам усім.
Немає коментарів:
Дописати коментар