Еволюція папи

Остання заява Папи Римського щодо еволюції сколихнула весь християнський світ. Мовляв, католицька церква нарешті визнала, що людина не є плодом Божої волі, а утворилася в результаті описаної Чарльзом Дарвіном еволюції, тобто пішла від мавпи. Такі висновки більшість людей зробила, побачивши красномовні заголовки в газетах, часто й на перших шпальтах, типу “Невже ми таки пішли від мавп?”. Та чи не занадто близько до серця взяли цю новину більшість віруюючих? Заява папи дослівно звучала так: “Еволюція у природі не суперечить поняттю створення, тому що еволюція потребує створення істот, які розвиваються. Господь створив людей і дозволив їм розвиватися, відповідно до вічних законів природи, які Він дав усім.” Саме ці слова так сильно шокували мільйони послідовників церкви. Проте чи насправді все так серйозно? Справа в тому, що папа лише визнав еволюцію як закономірний процес розвитку людства, даним нам від Бога, що цілком відповідає дійсності, адже людина еволюціонувала і продовжує еволюціонувати протягом усього свого існування. В протилежному випадку вона б просто не розвивалася і досі б жила в печерах, одягаючись в лахміття і полюючи на мамонтів. Тому саме цю заяву аж надто близько до серця сприймати не варто. Набагато ж більше хвилювання мають викликати активно поширювані в пресі чутки про намір папи в майбутньому переглянути своє ставлення до абортів та гомосексуалізму. Якщо вірити цьому, то складається враження, що католицька церква з відчайдушним прагненням зберегти своїх прихильників готова слухняно йти на повідку розвитку (чи занепаду?) сучасних європейських цінностей, нехтуючи фундаментальними християнськими догматами. Папа все більше намагається пристосувати християнство до сучасних тенденцій у суспільстві, хоча саме люди повинні служити церкві, а не навпаки. З такими темпами революційних зрушень в керівництві Ватикану, священики наступного покоління благословлятимуть шлюби зоофілів, а педофілія вважатиметься найвищим проявом любові до дітей. Хоча будемо сподіватися, що все не так плачевно і рано-чи-пізно (а краще рано) люди зрозуміють, що суть християнства – служити Богу, а не розбещеній і багатій на всякий непотріб людській фантазії.

Мамині афоризми

Я: Мам, а до речі, ти знаєш, що в мого однокурсника Юри батьки називаються так само, як в мене: мама - Оксана, а тато - Олег?
Мама: Ой..... Не говори мені того слова!
Я: Якого слова?
Мама: Олег!
Я: Чого?
Мама: Бо я не люблю те ім'я!
Я: А чого не любиш?
Мама: Бо воно татові не підходить взагалі, я його Олегом ніколи не називала, завжди говорю до нього "Тятік"!
Я: А яке тоді йому підходить ім'я?
Мама: Іван
Я: А чого Іван?
Мама: Та бо всі Івани зазвичай дурнуваті.

Винні люди

Побачивши основну світлину цієї публікації, більшість з вас, мабуть, зробить висновок, що зараз вам доведеться читати примітивну рецензію на щойно переглянутий мною фільм і описані від А до Я емоції та захоплення окремими його моментами, які мені довелося пережити протягом двох годин. Але це не так. Тому не поспішайте закривати цю сторінку - обіцяю не забирати багато вашого часу і не діяти на нерви.

Після перегляду мелодрами "Винні зірки" моє світосприйняття значно змінилося. Знаю, звучить трохи пафосно і, можливо, пишу все це під тривалим емоційним враженням, який залишила у моїй свідомості ця стрічка, проте саме сьогодні я відчуваю себе не таким, яким був раніше. Той, ким був я буквально кілька днів тому, мав записаний на листочку довжелезний список речей, які тоді здавалися мені конче необхідними. Туди входили навушники, новий рюкзак, нова куртка і т.д. І це притому, що всі перераховані речі в мене є - просто хотілося чогось ще крутішого. Тут згадується надзвичайно влучний вислів мого улюбленого письменника: "Те, чого не можеш отримати, завжди здається кращим від того, що в тебе є". Так-от, тоді я часто викидав гроші на вітер, навіть не задумуючись над тим, що використати їх можна набагато продуктивніше. Продуктивніше - не в значенні відкласти на чорний день і витратити за кілька років. Мова йде зовсім про інше.

То що ж такого особливого я побачив в цьому фільмі, що настільки перевернуло всю мою свідомість? Лише один момент. Коли Авґуст, головний герой стрічки, зізнається Ґрейс (головній героїні), що його хвороба почала стрімко прогресувати і в нього залишилось обмаль часу, дівчина заплакала і, затинаючись, невідомо до кого (чи чого) промовила: "Так не чесно!...". Це було справді сумно. Стало зрозуміло, що смерть Авґуста неминуча. Але найбільше мені запам'ятались слова дівчини. А справді, хіба ж це чесно? Чому життя таке несправедливе? Чому одним доля усміхається, а іншим ні? Чому одні бідні, а інші багаті? Чому, врешті-решт, більшість людей, в яких є все, що їм треба, навіть не намагаються хоч якось допомогти меншості, життя яких ще з дитинства звелося до примітивного існування, супроводжуваним важкимми випробуваннями і постійними думками про те, як пережити завтрашній день? Саме в цю хвилину я зрозумів, як же насправді я зневажаю всіх тупих мажорів, які мають змогу щотижня змінювати одяг, щомісяця - телефони (вибачте, айфони), щороку - автомобілі, в той самий час, коли в них на очах на морозі стара бабуся з пластиковою пачкою в руках випрошує в прохожих копійки; коли діти в сиротинцях не мають теплого одягу; коли кожного дня вмирають смертельно хворі люди, родичі яких так і не встигли зібрати необхідні кошти на лікування. Але ніхто нікому не допомагає - всім абсолютно БАЙДУЖЕ. Чому ж так? Часто можна почути самовпевнені виправдання, мовляв ці гроші були зароблені чесною і важкою працею. Але що з того? Який сенс тієї "важкої праці", якщо вона нікому, крім тебе самого, не принесла ніякої користі?

Древні єгиптяни стверджували, що після смерті, душа людини повинна відповісти на 2 питання її Творця. Перше: "Чи знайшла вона радість у своєму житті?". Після відповіді на нього, Він ставить їй друге питання: "Чи її життя принесло радість комусь іншому?". Я впевнений, 90% з тих людей, які на обидва питання дадуть стверджувальну відповідь, за свою наглу брехню потраплять в пекло, бо нікого вони насправді не ощасливили.

Часто чую від знайомих такі слова: "Якщо ми за життя не спробуємо/побачимо/відчуємо всього, на що багатий цей світ, то існування наше було марне!". Та невже? Виходить, люди, які ніколи не бували за кордоном, не стрибали з парашута, не їли суші, не катались на пароплаві, не грали в боулінг - дарма прожили своє життя? А може, в них просто-напросто банально ніколи було такої можливості? Та яка нам, власне, різниця? Ми маємо все, що треба, і живемо недаремно, а в тих людей ніколи не вийшло побачити щось за межами своєї хати, бо, мабуть, така вже в них доля. Доля... Як же часто навіть ті самі християни говорять про неї. Коли мова йде про якусь бідну людину, яка живе в скруті, вони всю вину покладають на долю, мовляв це все її предки, які колись багато грішили! Саме тому вона зараз така нещасна, і нічим ми допомогти їй не зможем, хоч наші кишені і набиті грішми, а шиї і руки прикрашені золотом!.. Яким же простим видається життя фаталістам... Вони заперечують будь-який свій вплив на те, що відбувається навколо, хоча лише від нас все якраз і залежить. Зрозумійте, нашого бідного сусіда, який все життя прожив у скруті, спіткала не сумна доля, дана від Бога, а байдужі до чужого горя сусіди, які жодного разу навіть оком не моргнули, щоб хоч чимось йому допомогти.

Знаю, що всі ці абстрактні роздмуми для когось можуть видатися банальними і навіть нуднішими за рецензію до фільму, про відсутність якої в даній публікації я обіцяв на початку. Саме тому хочу нарешті від абстрактного перейти до конкретного. Мій світогляд після цього фільму справді дуже змінився (сподіваюся, пишу це не під емоційним збудженням, а від щирого серця). Тільки зараз я починаю розуміти, як мало у своєму житті я зробив для інших. Для наглядного прикладу: замість десятків куплених мною в дитинстві комп'ютерних ігор, можна було на місяць забезпечити їжею якусь бідну сім'ю. Можна було, але я цього не зробив і віддав перевагу примітивному задоволенню, яке, за іронією долі, лише зашкодило мені. Я щиро жалію за свій справді ганебний, як для християнина, вчинок, тому дуже хочу зараз не встати на ті ж граблі і справді змінити своє життя. Якими будуть мої перші кроки в цьому намірі? Почну з абстрактного: більше не буду таким марнотратом, як раніше, і тепер намагатимусь в першу чергу приносити щастя іншим людям, а вже потім думати про себе. Тепер трохи конкретніше. Протягом цього тижня мені повинні заплатити за вибори. Сума вийде кругленька - приблизно 1000 гривень. З самого початку я планував за них купити собі нову зимову куртку, бо стара (а точніше, куплена мною торік) зовсім мені не подобалась. Навіть намагався донедавна знайти якусь хорошу в інтернеті:

Зараз я розумію, що основне завдання ЗИМОВОЇ куртки - гріти людину, а не прикрашати її. Саме тому гроші ці я використаю розумніше. Знаю вже точно, що 500 гривень відправлю моєму однокурснику і просто хорошому другу, який зараз під Маріуполем захищає волю України у складі батальйона "Азов". Що робитиму з іншою частиною грошей - вирішу по ситуації. Коли щось надумаю - обов'язково тут напишу і поділюся з вами. Маю ще один задум, який дуже хочеться реалізувати цього Різдва: планую зробити благодійний вертеп, всі виручені кошти з якого ми відправимо на потреби українській армії (або, якщо покращиться ситуація, - на якусь іншу благодійну діяльність). В планах ще багато іншого - головне, щоб все це не залишилося пустими словами, як це зазвичай буває.

Тільки в жодному разі не подумайте, що я зараз намагаюся стати першим у своєму роді татом Терезом, який збирається допомогти всім зажити щасливо. Я лише хочу стати корисним для тих людей, кому справді в змозі хоч чимось допомогти. Чи можливо таке в XXI столітті? Звісно, що так, треба лише навчитися дарувати радість іншим. А своє щастя я ще встигну пізнати - що посієш, те й пожнеш, як то кажуть. 

P.S. Так, "Винні зірки" справді прекрасний фільм. 

P.P.S. Ні, я сам не розумію, чому саме він надихнув мене на всі ці роздуми.

Цей загадковий гумор Савчуків

Вчора мама влаштувала вдома невеличкий скандал з приводу одного вчинку мого тата, який вона назвала ганебним, а я з татом одностайно визнали до біса смішним та оригінальним)

Словом, вчора, коли я вечеряв, а мама мила посуд, в кухню зайшов тато. Мама одразу ж накинулася на нього з незрозумілими для мене дорікливими питаннями: "Нащо ти знов купив Катерині бабушку?! Ти розумієш, що соромиш мене і нас всіх?! Ти ж не мала дитина! Перестань це робити!". Як виявилося, бабушка - це "Бабушка" - всеукраїнський журнал, призначений самі розумієте для якої категорії населення. Так-от, мама нарікала на тата за те, що той вже втретє таємно запихав в поштову скриньку нашої вічно чимось невдоволеної 60-річної сусідки Катерини цей журнал. Тато, з удаваним здивовано-невинним фейсом, вислуховував лекції мами, поки врешті не зрозумів, що його розкусили, і, смиренно схиливши голову, промовив: "Я не купляв цього журналу. Я... його виписав їй до кінця року". Можете уявити, - хоча ні, зовсім не можете, - який дикий сміх в ту хвилину хотів вирватися на волю з пут моєї уяви (а уявляв я реакцію Катерини на містичну появу незрозумілої "Бабушки" в її поштовій скриньці, яку їй доведеться виявити там ще, як мінімум, 2 рази), але я, чисто з поваги до мами, почав підтакувати на кожне її викличне питання до мене типу "ну хіба так можна, Віталіку?" і разом з нею строго "засуджував" тата мовчазними кивками голови. Але коли вона вийшла з кухні, я вже просто не зміг втриматися і почав дико сміятися  і заразив своєю неадекватною (і водночас повністю адекватною) реакцією тата, який ще, крім того, розказав мені, що недавно запхав Катерині в поштову скриньку агіт-листівку "Батьківщини", на якій напис "Хто, як не я?" він переробив на "Хто, як не Катерина?". А коли вона це виявила, то першим ділом пішла до наших сусідів через дорогу з питаннями, яка партія за цим може стояти. Після цього ми з ним хвилин 5 просто стояли і сміялися по-дитячому щирим сміхом, разом, мабуть, уявляючи одну й ту ж реакцію нашої сусідки на всі ці посилки, особливо враховуючи її інколи параноїдальну ментальність)).

Словом, цей беззмістовний і водночас до біса глибокий пост покликаний заперечити гіпотезу, що все на світі підлягає старінню і зрештою вимиранню. Почуття гумору не старіє і, тим більше, не вмирає ніколи, бо без нього наше життя просто-напросто звелося б до монотонного існування, обмеженим примітивним беземоційним розмноженням і потребами їсти, щоб жити, а не навпаки. Тому вмійте жартувати, бо це, бляха-муха, мистецтво, яким ніколи не можна нехтувати!)

Вибори

Люди часто запитують мене, за кого я віддам свій голос на цих виборах, і, коли я чесно відповідаю, що голосуватиму за Блок Порошенка, постійно бачу одні й ті ж круглі очі і чую одні й ті ж істеричні закиди, мовляв як ти можеш за нього голосувати?! Він ж нічого не зробив!! (і байдуже, що мова йде про цілу партію, а не конкретно про персону Порошенка, і байдуже, що самі вони нічого навіть не намагалися зробити - все одно ж завжди в усьому винна влада)

Чому ж людям так не подобається мій вибір? Дуже просто: за 5 місяців президенства Порошенка наші мінімальні зарплати не встигли зрости в 10 разів, дороги в кожному хуторі не стали європейськими, а роботодавці досі самі не стукають в двері кожного, хто все життя на дивані жаліється на відсутність робочих місць. Тобто ми всі звикли чекати від держави манни небесної, а оскільки вона не часто її нам приносить, ми віддаємо перевагу популістам, які завжди обіцяють стати кращою владою.

Трішки відійшов від теми. Так-от, чому саме Блок Порошенка? Дуже просто: звичайний критичний аналіз. В його списку, звісно, є кілька одіозних постатей, присутність там яких для багатьох стала величезною несподіванкою (це шахраї Дубневичі, ціле сімейство Балог, колишній регіонал Жванія, родичі багатьох депутатів і ще кілька сумнівних постатей по мажоритарці). Проте це ще ні про що не говорить.

По-перше, якщо прискіпливо приглядатись до списків усіх без провідних партій і ретельно аналізувати минуле КОЖНОГО їхнього члена, то таких самих одіозних облич можна нарахувати всюди.

По-друге, треба розуміти і такі речі, як кулуарні політичні ігри, які є обов'язковою складовою великої політики усього світу (прихильники серіалу "House of Cards" зрозуміють). Кожна партія набирає у свій склад таких людей, які повинні принести їй більший рейтинг. Те ж стосується мажоритарки: обирають тих, хто в своєму окрузі має найбільше шансів пройти - байдуже, ким би він там колись не був - головне, що тамтешні люди найбільше довіряють йому. Я ніяким чином не виправдовую цей давно утверджений непрозорий і нещирий спосіб підбору членів провідними українськими партіями, проте одночасно я й не маю ніякого морального права критикувати їх за таке, бо ж сам далеко не святий. Хіба можу я нарікати на зіпсовану політичну систему, коли, будучи студентом, я жодної контрольної чи модуля не написав без допомоги свого смартфона? Тобто мої здобутки на університетській ниві теж в деякій мірі непрозорі й нещирі - то чи маю я моральне право чимось притикати політикам, які інколи, точно як я, намагаються досягти кращого результату за рахунок заборонених прийомів?

По-третє, я готовий закрити очі на всі ті одіозні обличчя за рахунок тих людей в списку Блоку Порошенка, яких я дуже поважаю. Це, зокрема, Мустафа Наєм, Сергій Лещенко, Мустафа Джемілєв, Марія Матіос, врешті-решт - Юрій Луценко і Микола Томенко, до яких, як політиків, в мене завжди було прихильне ставлення. Словом, в цьому списку багато людей, яким я довіряю. Тому дуже сподіваюся, що вони виправдають мої очікування.

По-четверте, давайте взагалі відійдемо від теми мого особистого вибору і поговоримо про важливіше. Сьогоднішні вибори для України унікальні. Нема того традиційного поділу країни на Захід і Схід, і, відповідно, політичних сил, з повністю протилежними програмами та обіцянками. Сьогодні абсолютна більшість партій, які балотуються в парламент, сповідують одні й ті ж демократичні і проєвропейські цінності, що повинно було б унеможливлювати в майбутньому будь-які незгоди між ними при прийнятті важливих рішень. Звичайно, плюралізм думок повинен бути невід'ємною складовою цієї Верховної Ради, проте забезпечувати його повинні аж ніяк не комуністи, Сильна Україна чи Опозиційний Блок - їх туди взагалі не можна пропускати. Зараз ми маємо історичний шанс збудувати монолітний парламент, де опозиція з коаліцією буде не чистити одне одному пики за чи проти Бандери, а навпаки плідно співпрацюватимуть з метою покращення життя в країні. Голосуйте відповідально і пам'ятайте: ми обираємо ту владу, на яку заслуговуєм. Давайте цього разу доведемо, що українці заслуговують більшого, аніж в останні 23 роки.

Заборонений плід найсолодший

Десь тиждень тому один мій знайомий, жаліючись на те, що в Україні після приходу до влади нових чиновників майже нічого не змінилося, як приклад і аргумент свого розпачу назвав проблему функціонування тіньового грального бізнесу в цілій країні і, зокрема, у Львові. Мовляв, казино в нашому місті продовжує спокійно працювати в цілодобовому режимі, маскуючись під так звані “Миттєві лотереї”. Таких закладів у всьому Львові кілька десятків, і діяльність жодного з них ніхто припиняти не збирається. Чому так? Бо міліція, закриваючи очі на всі ці нелегальні установи, сама наживається на гральному бізнесі. Як приклад, мій друг назвав “Миттєві лотереї” одразу біля входу на Краківський ринок – на розі вулиць Якова Раппопорта і Шолом-Алейхема. За його словами, за 100 метрів від вказаного місця знаходиться міліцейський відділок, працівники якого кожного дня, проходячи повз нього, мають можливість відвідати цей заклад і перевірити, чи дотримуються його власники закону України. Проте не відвідують. Чому? Бо, як казав мій друг, всі ці замасковані гральні клуби “кришуються” головним сбушниками Львова. Я взагалі не з тих, хто наївно вірить всім на слово, тому вирішив на власні очі пересвідчитися, правда все це чи ні. Моїй цікавості підіграли чудернацькі назви вулиць, на розі яких і знаходиться цей заклад, тому я одразу ж вирішив при першій-ліпшій нагоді відвідати його (радикальну ж пропозицію свого друга зібрати компанію відчайдух і одного-гарного дня “завітати” в цей клуб  в балаклавах і з битами, щоб перевірити на стійкість тамтешні автомати, я був змушений відкинути, бо ще не остаточно розчарувався у своїх життєвих перспективах).

Так-от, 3 дні тому “перша-ліпша” нагода настала. Після пар в мене було 2 години вільного часу – цілком достатньо, – ба навіть забагато, – щоб виконати поставлену перед собою місію. Я прийшов в потрібне місце, пересвідчився, що за мною ніхто не стежить (на мить уявив себе героєм кримінального детективу у стилі Мартіна Скорсезе), і зайшов всередину. Чесно-кажучи, розміри інтер’єру цього приміщення мене трохи здивували: вони були набагато більшими, ніж я думав. Відповідно і кількість автоматів в рази перевершила моє очікування: їх там було кілька десятків.

Та як би там все це мене не вразило, я зрештою не розгубився і візуально оцінив ситуацію. Зліва – великий зал зі всіма тими десятками автоматів, попереду – вмощена в зручне крісло білява жіночка середнього віку. Касирша, мабуть. Підійшов до неї і сказав: “Добрий день! А можна мені спробувати?”. Дякувати Богу, їй це питання не здалося якимось двозначним і вона одразу ж повела мене до автомата. Знавець своєї справи, що тут ще додати.
Жіночка пояснила, що в них мінімальна ставка – 20 гривень. Я не сильно заперечував (чесно-кажучи, думав, що проситимуть більше), тому запхав у вказану касиршою дирочку автомата свої гроші і почав грати. Це був мій перший такий досвід, тому цілком природним виглядало, що я абсолютно нічого не розумів в цій системі. Поклавшись на феномен “новачка”, якому завжди щастить, я просто-напросто почав виконувати кожну підказку (а точніше, вказівку) цієї жіночки.

“Ви виграли півтори гривні. Будете продовжувати?” – разів зо три по ходу гри повторювала вона цю фразу, на що я самовпевнено відповідав, що прийшов сюди не за дріботнею.
За деякий час, коли я вчергове нажав на вказану жінкою кнопку, на екрані з’явилося 5 однакових тваринок, які об’єдналися в щось одне суцільне, після чого зверху урочисто спалахнуло величезне число “460”, яке означало ту ж саму суму в гривнях, поділену на 10. 46 гривень, тобто 26 чистими – це, погодьтеся, як для новачка, досить гарний початок. Проте інтуїція підказала мені, що вдалий старт ніколи не гарантує такого ж фінішу, тому я, не довго думаючи, одразу ж урочисто оголосив, що на сьогодні гру для мене завершено. Касирша без будь-яких емоцій вручила мені 45 гривень (1 гривню, за її словами, заклад знімає на потреби української армії, в що мені б дуже хотілось вірити).

Сказати чесно? Отак просто взяти і вийти з цими грошима виявилось для мене набагато важче, ніж я сподівався. З’явилася незнайома мені раніше азартна спокуса спробувати виграти ще. В цю хвилину я прекрасно зрозумів багатьох людей, які всі свої статки програли на автоматах, сподіваючись, навпаки, в кілька разів примножити їх і знайти рай на землі. Проте я зміг перебороти себе. Точно так само, як років 10 тому, коли мені вперше запропонували прикурити. Усвідомлюючи силу своєї волі і везіння новачка, яке допомогло мені виграти 46 гривень, а не програти 20, я покидав цей гральний клуб вдвічі щасливішим, ніж заходив в нього.

Шкода тільки, що я так і не зміг вияснити правдивість чи безпідставність заяв мого друга про львівських сбушників, які нібито досить сильно наживаються на цьому бізнесі. Та і байдуже: навіть якщо це правда, я набагато більше зла тримаю на людей, які в очікуванні манни небесної сідають за автомати з цілими статками, а повертаються додому ні з чим. Чи винні в цьому гральні клуби? Ні. Навіть якщо нам вдасться остаточно їх всіх закрити – люди все одно знайдуть інший спосіб зіпсувати своє життя. Такі ми вже є.

Єдине, що в цій ситуації можна зробити, – це покращити економічне становище народу, і тоді будь-які потяги людей до азарту зникнуть самі по собі, ніби їх й не було. Проте зараз це виглядає можливим лише в дуже далекоглядній перспективі, тому сьогодні просто мусимо змиритися з існуванням підпільних гральних клубів і непідпільних ідіотів, яким все життя грошей буде замало.

Майдан і сепаратизм

Вивчаючи в інтернеті настрої диванних сепаратистів, судячи з їхніх постів і коментарів в соціальних мережах, можна помітити, що часто в захист своїх інфантильних “республік” вони порівнюють теперішню ситуацію на Сході з подіями на Майдані в Києві. Мовляв, от ви взяли зброю в руки й пішли проти влади – чому ми так не можемо?! Цим геніальним “аргументом” вони ще більше підкріплюють свою віру в “священну боротьбу”, на яку піднявся “весь Донбас”. Проте на їхні креативні закиди можна навести кілька власних контраргументів, які повністю спростують будь-яке право на існування вищезгаданої думки.

По-перше, на Майдані стояли люди, які були готові до взаємного компромісу з владою, на відміну від сепаратистів на Сході, які не погоджуються на жодні переговори. Революція розпочалася зі звичайних студентських виступів проти припинення обіцяного Януковичем європейського курсу. Це був мирний протест, який ніяким чином не передвіщав навіть потенційної можливості повалення чинної влади в Україні. Мабуть, за тиждень-другий, з настанням холодів, люди б самі розійшлися по домівках, і цей протест пішов би в небуття так само, як свого часу організована опозицією акція “Вставай, Україно!”. Проте Янукович припустився фатальної для себе і свого оточення помилки, не витримавши тиску і розігнавши силою мирних мітингувальників в ніч на 30 листопада, сподіваючись, що після цього люди просто боятимуться вийти на будь-які мітинги знову. Але все сталося якраз навпаки, і 1 грудня на Банковій спалахнула перша іскра революції в Україні. Тоді вперше пролунали заклики до повалення режиму. Проте ситуація ще не була критичною: народ зміг би пробачити побиття студентів, якби Янукович поставив свій підпис в документі про асоціацію з ЄС. Втім відомо кому такий сценарій аж ніяк не підходив, тому тодішньому президентові довелося піти у ва-банк, прийнявши 16 січня так звані диктаторські закони, сподіваючись остаточно залякати мітингувальників. Проте таким ходом він лише спровокував нову фазу силового протистояння і, фактично, вбив останній цвях у домовину свого президенства. Мирний протест вже повністю перетворився в широкомасштабну революцію, яку вже було не зупинити. Отже, до чого це все: постійні закиди проросійських активістів про те, що революція Гідності з самого початку була чітко спланована і профінансована американськими спецслужбами з метою повалення чинної влади є абсурдними і не відповідають дійсності. Ніхто цілеспрямовано не збирався нищити державний лад – все відбулося стихійно і лише з вини самого Януковича та його соратників. Якби в листопаді він підписав асоціацію з ЄС, виконуючи волю свого народу, ми б досі жили під його владою, і не було б ніякої війни на Сході. Проте він не виконав головного президентського обов’язку – коритися волі народу, адже, як показували тоді соціальні опитування, більша частина українців була за асоціацію. Так, Донбас і Південь в основному не підтримували зближення з Європою, але вирішувати долю країни завжди має право лише більшість. Так само свого часу Західна Україна не підтримувала надання російській мові статусу регіональної в 13-ти областях, але закон все одно прийняли, і ніхто проти нього зі зброєю в руках і заявами про відновлення Галицько-Волинського князівства не виступав. А як же розгорталися події на Сході? З початку березня почалися акції протесту проти нової влади. Головною причиною її невизнання люди називали незаконний спосіб, за яким нові чиновники зайняли свої кабінети. Вони вимагали від київської влади почути їх, але разом з тим заявляли, що ніколи не визнають її. Потенційно зарадити в цій ситуації могли призначені на 25 травня вибори, які б конституційним шляхом дали змогу Донбасу заявити про себе. Але люди, заполонені проросійською пропагандою, відмовлялися від будь-яких пропозицій чи прохань влади. Одним словом, вже тоді стало ясно, що ніяких перспектив до конструктивного діалогу між Тимчасовим урядом та донецькими протестувальниками бути не може. А після вбивства 13 березня в Донецьку 22-річного проукраїнського активіста, все стало по-справжньому серйозно: люди сповнилися надзвичайної ненависті до всього українського. Вони захопили державні установи, вивішали російські прапори і попросили Путіна ввести на Донбас війська, пафосно заявляючи на кожному кроці, що просто хочуть, щоб їх почули. Заборонялися будь-які проукраїські заходи (та й звичайні жителі з остраху за своє життя про таке навіть й не думали). Тобто керівники сепаратистського руху встановили на захопленій ними землі справжню диктатуру, де не могло бути інакомислячих щодо їхньої політики. Для людей виключили всі українські канали, а на їхнє місце прийшли кремлівські ЗМІ, які проводили настільки брудну (а водночас й блискучу) антиукраїнську пропаганду, що багато хто справді клюнув на путінський гачок і всіма можливими методами почав підтримувати терористів, вважаючи, що таким чином захищає свій рідний Донбас. Тимчасова влада цілий місяць намагалася мирно врегулювати цей конфлікт, кожного дня заявляючи, що Донбас отримає федералізацію і ширші права для російської мови, якщо складе зброю. Проте, хоч цього і вимагали прихильники сепаратистів, вони завзято відмовлялися від будь-яких переговорів, заявляючи, що можливо підуть на компроміс тільки в тому випадку, якщо українська влада саморозпуститься. Зрозуміло, що Україна в час окупації Криму і наростання антидержавних настроїв на Сході не могла собі дозволити залишитися без вищого державного керівництва. Влада робила все, що могла: оголосила амністію сепаратистам, обіцяла для Донбасу ширші права і щоразу наголошувала на травневих президентських виборах, де кожен, хто вважає теперішнє керівництво країни нелегітимним, зможе обрати законним шляхом свого гаранта. Проте кремлівська пропаганда зробила своє діло, і люди повелися на всі ті гарні обіцянки, якими завзято їх годували керівники сепаратистського руху. І от в квітні були проголошені “ДНР” і “ЛНР”, що унеможливило будь-який діалог. Отже, що ми маємо: в той час, як на Майдані люди, виступаючи проти дійсної влади, готові були йти з нею на компроміс, а в разі його досягнення – розійтися по домівках, прихильники уявної “Новоросії” відкидали будь-які намагання тимчасового керівництва мирно урегулювати цей конфлікт. Крім того, на Майдані люди вимагали від Януковича поставити один маленький підпис біля документа про асоціацію, який, по суті, ні про яке серйозне зближення з Європою, якого так боялася тодішня влада, ще не говорив, тому цю вимогу можна було легко виконати. Сепаратисти ж на Сході в першу чергу вимагали від усіх новопризначених чиновників піти у відставку, що призвело б до повного безладу в країні в такий важкий для неї час. Саме тому ніякого компромісу мирним шляхом влада так і не змогла з ними досягнути, тому в Україні почалася спочатку Антитерористична операція, а згодом – справжня війна за участі російських кадрових військових на стороні ворога. Так тривало до 25 травня, коли на президентське крісло сів Порошенко, який одразу ж заявив про необхідність негайного врегулювання конфлікту. Він оголосив одностороннє перемир’я на тиждень, а згодом продовжив його ще на 3 дні. Також Порошенко анонсував переговори, які, проте, нічого не принесли, бо сепаратисти вимагали відвести війська від Сходу, не роблячи ніяких поступків зі свого боку. Тобто ніякого шансу на мирне урегулювання конфлікту в нас не було зі самого початку, оскільки прихильники маріонеткових республік, яких “ніхто не чув”, просто відкидали будь-які нагагання влади щодо досягнення компромісу. Саме тому вся вина за невинні жертви серед мирного населення на Донбасі зараз лежить лише на плечах тих мерзотників, які змусили людей повірити в брудну антиукраїнську пропаганду і підтримати створення на території суверенної держави двох незаконних і ніким не визнаних республік.

По-друге, Майдан об’єднав практично весь український народ, на відміну від сепаратистського руху на Донбасі. Численні соціальні опитування свідчили, що більшість українців підтримувала революцію. Крім того, як доказ також можна згадати, що Євромайдан був в кожному великому місті України, і навіть в Криму. Протистояння ж за створення “Новоросії” зараз ведеться на меншій частині території Донецької та Луганської областей.

Росія та її маріонетки дарма намагалися поширити рух за “руський мір” на сусідні області – там місцеві патріоти знищили його ще в самому зародку. Саме тому формулювання “Громадянська війна” щодо теперішніх подій на Сході є безпідставним і недоречним, бо проти всього українського народу там воює всього кілька тисяч заражених кремлівською пропагандою олігофренів під егідою російських кадрових військових та чеченських бойовиків.

По-третє, люди на Майдані не виступали за роз’єднання України, чого зараз добиваються сепаратисти на Сході. Проте, що цікаво, на всіх можливих фронтах, щоб хоч якось виправдати свою антидержавну діяльність, вони пафосно заявляють, що не хочуть ділити країну, а борються лише за краще життя для себе і своїх дітей. Втім таке гучне твердження є ще абсурднішим, ніж три вищі освіти Губарєва, оскільки в той же час ці славні борці завзято підтримують створення маріонеткової держави “Новоросія” на теренах суверенної країни. То хіба не за поділ України вони виступають? І в такому випадку хіба не відповідають дійсності “наклепи” про те, що вони сепаратисти?

По-четверте, революцію в Україні зробили самі українці, на відміну від сепаратистського руху на Сході, який повністю організований російськими структурами. Щоб переконатися в цьому, достатньо проаналізувати особисті дані лідерів терористичних організацій. Скільки з них українців? Практично нікого. В абсолютній більшості всі вони є громадянами Росії.

Крім того, якби не фінансова, військова і політична підтримка Росією сепаратистів, українська армія ще до початку літа розбила б їхні сили. Хтось скаже, що Європа, у свою чергу, також фінансувала Майдан. Можливо, це й правда, але за своєю масштабністю і значимістю фінансування революції Європою і сепаратизму Росією порівнювати не можна. Почнемо з того, що ніхто не поставляв на Майдан зброї – її там взагалі було небагато (мається на увазі саме вогнепальної, яку люди почали використовувати лише після славнозвісної заяви Захарченка). Тобто, якщо Європа й виділяла певні кошти на потреби Майдану, то доходили вони лише до кишень опозиціонерів (лише якщо враховувати такий варіант, не хочу робити ніяких наклепів). А більше й не було чого фінансувати, бо грошей, які виділяли на революцію самі українці, повністю вистачало на утримання Майдану і їжу. Стосовно проплачених сотень тисяч мітингувальників говорити безглуздо (принаймні серед десятків моїх друзів, які побували там, ніхто не хвалився таким способом заробітку). А тепер гляньмо на Схід. Там сепаратисти мають все, що їм потрібно: зброю, артилерію, бронетранспортери, танки, хоча їхній виступ проти влади був нібито таким же стихійним і неспланованим, як і революція в Києві. Чи можна вірити заяві Путіна про те, що вся ця техніка ними куплена в магазині? Відповідь на це питання залежить від рівня вашої освіченості й аналітичного мислення.

По-п’яте, люди на Майдані виступали за конкретні речі і боролися проти реальних проблем, на відміну від сепаратистів на Донбасі. В Києві мітингувальники з самого початку вимагали від Януковича підписати асоціацію з ЄС. Потім, після перших силових сутичок, люди ретельніше почали приглядатися до діяльності самої влади і вимог стало ще більше: боротьба з корупцією, олігархією і свавіллям чиновників. Врешті-решт, коли жодна з вимог протестувальників не була задоволена, люди стали вимагати позачергових виборів. Коли ж і цього ніхто не збирався виконувати, режим Януковича повалили силою. А як щодо сепаратистів? З самого початку всі їхні мітинги в основному проходили під лозунгами боротьби з фашизмом. При цьому, як свідчили чисельні ролики українських журналістів в Ютубі, більшість з цих горепротестувальників навіть не розуміла, що означає цей термін. Всі життєві проблеми, політична й економічна криза, і навіть нібито провідні вимоги Донбасу щодо федералізації і ширших прав для російської мови, відійшли на другий план перед уявною боротьбою з фашизмом. З того часу минуло майже півроку, а їхня риторика практично не змінилася – вони й далі продовжують “славну справу своїх дідів”, захищаючи Донбас від міфічних розпинателів дітей.

Можна писати ще багато. Проте і без всіх цих тез кожному зрозуміло, що революція Гідності і події на Сході – повністю протилежні за своєю складовою явища. На Майдані вся країна виступила проти злочинної влади, а на Сході злочинна влада виступила проти всієї країни. Але ми обов’язково все це пройдемо, як би важко нам не було. Тільки от після цього дуже несолодко може стати Володі і всьому кремлівському клану, бо на 17 серпня в Калінінграді і Сибірі плануються широкомасштабні марші за федералізацію з гаслами “Досить годувати Москву!”. Все повертається бумерангом, як то кажуть. І той, хто риє могилу комусь, обов’язково впаде в неї сам.