Хочу розповісти про всіх собак, з якими я виростав. Всього нарахував їх 12, можливо, цифра і не достовірна, але їх точно не було більше 15, інакше б мене вже давно звинуватили в негарному поводженні з тваринами і чотирилапими, зокрема. (ну сусідка вже звинувачувала, але вона ж тільки сусідка)))
Наперед скажу, що в мене вдома собакам дуже важко прожити більше двох років. Справа в тому, що з обох боків моє подвір'я оточують дороги: яричівський асфальт і Київська траса, які якраз і забрали найбільше моїх собачих життів :(
Ну першим песиком, мінімальна пам'ять про якого ще збереглася в моїй свідомості, був Кахе Каладзе. Таке чудернацьке ім'я придумала для нього мама. Справа в тому, що він дуже часто кашляв, причому реально голосно, "кахекав", одним словом. От звідси і пішло це прізвисько, через яке йому було важко залишатися у своїх господарів, і він пішов від нас десь біля 2000-го року. Так і не повернувся. Ніяких фоток, на жаль, не залишив :(
Його дівчиною була Джулька. Пам'ятаю тільки, що вона була маленька, її шерсть - оранжевого кольору, а вуха сильно звисали. Ну вівчарка, словом, тільки ніхто не знав точно, якої породи. Її збила машина біля моєї брами, якщо не зраджує пам'ять. Від неї фоток чи побажань теж не залишилось :(
Її син - Бетховен, дуже хороший пес, якого я більш-менш добре пам'ятаю. Собака-герой однойменного фільму чимось був схожий на нашого кобеля, тому його творці вкрали в нас оригінальну назву. Але ми не жалілися і жили в радості зі своїм песиком, поки його не збила фура на Київській трасі. Фоток теж немає :(
Наступницею Бетховена стала Альфа, яку нам щедро продали деякі родичі як "кавказьку вівчарку".
Коли вона була зовсім малою, важко було розібрати, чи це правда. Але за рік ми остаточно переконалися, що на наших вухах багато лапші, бо їй до вівчарки було, як.... Навіть правильного порівняння підібрати не можу. Але попри все, вона була гарною собакою. Десь, коли їй був рік, тато купив Цезара - чистокровного німця.
За рік в цієї парочки народилося ще 4 цуциків, одного з яких ми знову залишили собі. Я назвав його Селтік, йому дуже подобалося це ім'я. Десь місяців за 8 його щасливе життя переїхало колесо іномарки. Ну я не знаю точно якої, бо коли вернувся додому зі школи, тато просто поставив мене перед фактом, що пса до мого приходу встигли збити і закопати. Ну я похарився 1 день, наступного вже шукав собі іншу собаку)
Десь в 2008-му не стало Альфи. Не знаю, чому так, але вона здохла. Радує те, що своєю смертю, вона в нас першою такою була).
За рік після неї так само собачою смертю помер Цезар. Чесно-кажучи, я завжди його недолюблював; він міг бути занадто агресивним, часто гарчав на мене, я навіть боявся в його вульєр зайти, щоб нагодувати. Але він здох, і все мало змінитися, бо я знав, що тато обов'язково купить іншого пса.
Так і сталося. Десь 4 роки тому тато купив ще одного цуцика-німця. Я назвав його Оскар.
Він був реально хорошим, ніколи на мене не гарчав і, тим більше, не кусав. Дуже швидко навчився основних команд (сидіти-лежати-стояти-дай лапу-апорт-фууу!). Не має поганих звичок, вміє гарно поводити себе у товаристві сучок, словом, чудо, а не пес. Слава Богу, він ще живий і, надіюсь, буде в такому стані зі мною до своєї або ж моєї старості.
Деякий час Оскар був нашою єдиною собакою. І це мені набридло, адже псів багато не буває, тому я вирішив знайти собі ще когось. Одного разу, повертаючись додому з церкви, зустрів по дорозі друга. Говорили-балакали, ну і я подумав, що варто чисто символічно запитати про чотирилапого. Запитав і тут бац: виявляється, якась там його тітка якраз шукає господаря для своїх маленьких цуценят, які народилися десь тиждень тому. Ну я тут же забронював собі хлопчика, вніс передплату в 20 грн (ну взагалі-то, більше я і не заплатив) і чекав. Це було, по-моєму, в грудні 2011 року, хочу точно не скажу. За 2 тижні я забрав песика. Над назвою думав довго, бо я завжди і в усьому хочу бути оригінальним, тому ще десь 3 дні ламав собі голову над цим питанням. Врешті, ім'я песику було дано: Джокер.
За деякий час на гарний запах з кухні до нас прибіг якийсь рижий песик.
Хто він, звідки він і як його звати - не знав ніхто. Ну але ж не залишати його на вулиці, довелося прийняти у свою велику сімейку. Він швидко влився в тваринний колектив нашого подвір'я, здружився з Оскаром і Джокером, незлюбив 2-х котів (ім'я їм ми ніколи не давали, бо коти - це зло) і всіх моїх курей, одну навіть з'їв, за що був жорстоко покараний. Стільки подій пов'язані з ним, але... Ми так і не встигли дати йому серйозного імені, весь час кликали "Рижий", але ж це зовсім не оригінально!
Якби там не було, але... Песика збила машина на яричівській дорозі. Свідки стверджували, що наїзд стався через вину Рижого, тому я не надто довго захоплювався в уяві пробиванням колес цьому тупому водієві. Лише трошки.
Після нього Джокер прожив з нами ще деякий час, поки його життя трагічно не обірвалося на Київській трасі. Ну для чого їм туди лізти? Я думав, що звук машин мав би відлякувати маленьких тварин, але вони все одно туди пхаються! Я це пишу, тому що хочу довести вам, що моєї вини в цьому нема! Мене самого дратує той факт, що більшість моїх домашніх улюбленців так скоро потрапляють в рай, замість того, щоб хоч трішки помучитися зі мною тут, на землі. Сподіваюсь, завжди так не буде і число собак, яких я знав, ніколи не перевищить позначку в 100 хвостів.
Цієї зими, коли я йшов на дзвіницю православної церкви апостолів Петра і Павла в Старому Яричеві (де я прислуговую з 2-го класу), в куточку побачив маленького песика. Він весь трусився від холоду і, мабуть, був дуже голодний. Гріх було його там одного лишати, тому я твердо вирішив забрати пса додому після служби. Так і сталося. Купив в магазині шматок ковбаси, якою всю дорогу заманював його до хати, поки врешті не показав песика мамі. Спочатку вона була зла, бо ж "навіщо нам ці шакали вдома?". Але з часом всі пристрасті втихли. Як потім вияснилось, песик цей був дівчинкою. Я назвав її Челсі.
Вона дуже хороша, але з дивакуватим характером. По-перше, в неї дуже дивні рухи, коли бачить мене або когось іншого зі сім'ї. В принципі, це ніби собача радість, але ця вся "жестикуляція" реально дуже смішна. Словом, вона смішить кожного, хто це бачить, а отже і приносить радість, а це добре). По-друге, Челсі ненавидить мою сусідку Катерину. Тут я тупо без дупля. Коли приходить будь-яка людина, вона хвилину-дві погавкає і заховається в буду. А от, коли хоч за 100 метрів вона почує запах чи кроки Катерини, їй ніби хтось на хвіст наступає, і вона вирішує всю свою злість викинути на бідну Катерину. Ну просто божевільний крик, писк і гавкіт, страшно уявити, що було б, якби Челсі вирвалася з-під ланцюга). А Катерина, у свою чергу, обсипає мого песика всіма відомими їй ще з глибокого дитинства прокльонами і погрозливо махає кулаками. Але все одно намагається триматися якомога подалі. Словом, весело за цим спостерігати)
А цього літа доля підкинула до моєї брами ще одного песика.
Він був ще цуциком, але досить великим і габаритним. До речі, дуже схожий на мого Оскара, тому ми вирішили поселити їх в одному вульєрі ). Я назвав його Честером (не було часу думати, тому згадав мої колишні суперназви), сестра - Діном. Так і досі він має 2 імені, бо, на мою і Честерову думку, ім'я з одного складу навіть для собаки - це принизливо. В нього дуже хороший характер, дає лапу, бігає за палкою (але ще не приносить), їсть не багато, не має поганих звичок. Єдиний мінус - песик дуже любить свіжину. Десь тижнів 3 тому він з'їв курку моєї сусідки Катерини, про що вона досі не знає )). Знаю, це жорстоко, але це ж мій пес, тому його потреби всі повинні розуміти і ставитися до них з повагою! Він на неї заслуговує, чесно)
Ось і все, наразі більше цуценят в мої добрі руки не потрапляло. Таким був короткий екскурс в історію моєї домашньої фауни. Якщо комусь потрібні корисні поради щодо догляду за собачим життям, не соромтесь, звертайтесь, я завжди радий допомогти!)
P.S. І не забувайте: якщо у вас чи в когось з ваших знайомих є непотрібні собачі роти, підкидайте мені їх під браму, як робили це кілька разів до того, я їх прийму, нагодую і гарно виховаю, обіцяю! )
Немає коментарів:
Дописати коментар